Розділ 17

Спочатку це не відчувалось. Чи, може, Богданко не звертав уваги на крижані води Сули? Адже уважно стежив, як спалахують запали і гатять по повстанському табору гармати. Приглядався до кожного, навіть найменшого, руху на березі, намагався вловити кожен шурхіт. Хоч плюскіт ріки заважав почути хоч щось чітко.

Поруч на декількох плотах пливли люди. Богданко бачив двійко попереду. Ще один рухався паралельно, ближче до правого берега. На ньому сиділа дитина. По обрисах було схоже, що це дівчина. Хлопець тримався ближче табору, лівого берега. Розумів, чим далі від ворога, тим більше шансів, що його не помітять. Дівчині, вочевидь, не було кому підказати, щоб покинула пліт. Богданко вагався, але не міг ось так мовчки дивитись, як утікачка стає ціллю для жовнірів. А їхній рух на березі він уже помітив.

–У воду! – вигукнув він. – Злізь з плота!

Дівчина оглянулась. Почула незнайомий голос, але не відреагувала. Лише злякано крутила головою, оглядаючись навкруги.

Десь, нижче за течією, почулись перші постріли, людські зойки, крики і благання про милість. Але вони не заглушили стрілянину. Ворог помітив, або хтось йому доповів, про втечу повстанців з табору. Жолкевський дав наказ не допустити цього. Знав, що головним тягарем, який не зможуть покинути на призволяще, для козаків, будуть жінки та діти. Вони сковували дії повстанців, не дозволяли воювати не оглядаючись на тили.

Богданко відіпхнув пліт і поплив до дівчини. Аж тепер він зрозумів наскільки холодна вода. У такому випадку було розумнішим триматися за щось плавуче. Та, що тут роздумувати? Краще й взагалі не занурюватись у воду. Але такі обставини. Щоб вижити, будь які методи підійдуть.

–У воду, – хлопець потягнув дівчину за руку.

–Не чіпай! – верескнула вона. Злякалась, стежачи за берегом, не помітила, що до неї хтось наблизився водою.

–Цить. Чого репетуєш? Хочеш вижити, мерщій у воду. На плоті ти, як на долоні. Застрелять.

–Я не можу, – запанікувала дівчина. – Я не вмію плавати.

–Не бійся, я допоможу. Головне тримайся за пліт. Сидітимеш зверху, поцілять з гвинтівки.

–Ні. Я не можу.

Було чутно, що дівчина схлипує.

–Дай руку, – сказав Богданко, якомога спокійніше.

Дівчина подала тремтячу долоню.

–Все гаразд, – усміхнувся у напів пітьму хлопець. – Мене Богданком зовуть. Богданом.

–Я Мелашка. Меланія.

–Малашко, не бійся. Я не дам тобі потонути. Обіцяю.

Дівчина закивала. Хоч і боялась, все ж повільно занурилась у воду. Трималась поруч з Богданком.

–Тапер до лівого берега, – сказав хлопець. – Я все зроблю. Ти лише рухай ногами. І буде легше триматись на плаву.

–Гаразд, – прошепотіла дівчина і її зуби, мимоволі застукотіло від холоду.

Сонце уже розігнало темряву. Туман над землею та імла над водою ховали Богданка і Мелашку від ворожих очей. Солдати намагались стріляти в усе, що помітили на воді. Подекуди їм вдавалось влучати у втікачів. Цим двом пощастило. Через недостатню видимість, карателі бачили пустий пліт і не так прискіпливо до нього приглядались.

Через довге перебування у воді, стало зовсім холодно. Зуби у обох несамовитий цокотали. Не допомагало навіть тепле сонячне проміння. Губи посиніли, а шкіра на обличчях зблідла. Так, переборюючи холод, вони спускались руслом Сули майже до обіду.

–Я більше не можу, – прошепотіла Мелашка. – Не маю сили триматися.

–Гаразд, – тремтячим голосом відповів Богданко. – Думаю, що ми достатньо далеко відпливли. Давай до берега.

Хлопець допоміг вибратись на сушу супутниці, а тоді двоє лягли горілиць і насолоджувались теплом червневого обіднього сонця. Вже досить швидко вони зігрілись. Бліда шкіра набралась рум’янцем. Богданко сів, зняв по черзі чоботи і вилив з них залишки води.

–Хух, – потер він обличчя. – Ніби вибрались.

–А що далі? – запитала дівчина.

–На Січ. Іншої дороги немає.

–А я? Дівчат же туди не пускають.

Богданко глянув на Меланку. Аж тепер він помітив, що у неї світле волосся, а очі великі і блакитні, як чисте літнє небо. Віку Мелашка була приблизно того ж, що й він.

–Ти звідки сама? – запитав Богданко.

–З Прилук. Батько був реєстровим козаком під командуванням Лободи. Загинув тут, в урочищі Солониця, під час одного з штурмів. Маму з молодшим братом убило гарматне ядро. Я залишилась сама. Один козак, товариш батька, відвів мене через болота до Сули і посадив на пліт. А потім ти... Якось так...

Богданко співчутливо подивився на дівчину. Доля її побила ще гірше, ніж його. У нього хоч рідні залишилась. Про Лавріна хлопець не знав нічого, на тепер. Може й загинув. Але залишилась сестра. А у Мелашки не було нікого. Самотиною залишилась на білому світі.

–Відведу тебе до Дунаїв. Вони хороші люди, – заспокоював дівчину Богданко. – Їхній хутір недалеко від Січі. Там моя сестра живе. Вона молодша за тебе. Але ви зможете потоваришувати.

Мелашка вдячно глянула на хлопця і згідливо кивнула.

–Ще втікачі? – почувся голос позаду.

Богданко зірвався на рівні ноги і вихопив шаблю. Він рухом руки завів дівчину собі за спину і приготувався. Не збирався здаватись на милість ворога.

Перед ними стояли два чоловіка. Озброєні. У одного пістоль напоготові.

–Ти диви, який завзятий, – усміхнувся один.

–І не кажи. Не дивлячись на те, що босий, – зміряв поглядом хлопці інший. – То ви з повстанського табору?

–А вам, що до того? – огризнувся Богданко. – Йдіть собі своєю дорогою. А ми підемо своєю.

–Підозрюю, що вона у нас одна і та ж. Спільна. Дорога.

–Чого б це? – нахмурився хлопець.

–Ми невдовзі попрямуємо на Січ.

–Ви запорожці? – не вірив Богданко.

Він бачив, що це не солдати коронного війська. Голена голова і чуби закручені за вуха говорили про те, що вони, скоріше за все з Січі. Але такі зачіски, хоч і зрідка, могли носити прислужники магнатів. Приміром Кирик Ружинський мав схожу.