Розділ 16

День лише почав прокидатися від нічного сну. Трави вкрилися росами, а густий туман стелився над землею тонкою смужкою. Десь далеко заспівали птахи, врешті перебивши зловісне каркання вороння.

Останні повстанці поверталися до табору, залишивши вогнепальну зброю. Майже два дні козаки готували і вивозили, на заздалегідь домовлене місце, озброєння. Тут у ряд стояли тридцять дві гармати, десяток діжок з порохом і ядра поскладані у піраміди. Одна до одної, лежали гаківниці та гвинтівки і набої до них. Усе озброєння козаків залишилось посеред поля. Усе чим могли боронитися і чинити опір ворогу. Тепер табір був уразливим, беззахисним.

–Краса та й годі, – поглядав на схід і сумно усміхнувся Северин, кидаючи на поперед себе пістолі. Не було лише шаблі. Він не бажав віддавати її ворогу. Залишив Немові і наказав передати Богданкові, як подарунок і пам’ять.

–І не кажи, – зітхнув Шаула, вдивляючись у чисте небо.

Шостак мовчав. Покрутив у ріці пістоля, оглянув його і випустив, розтискаючи пальці. Він глухо гепнувся на траву. Ватажки стояли тепер поміж двох таборів. Беззбройні, готові здатися у полон, віддатися на милість ворога. Хоч добре знали, що пощади не буде. Знали, що йдуть на смерть.

З польсько-литовського табору виїхали два десятки вершників. Усі закуті у блискучі лати, озброєні до зубів. Довгі списи тримали напоготові, побоюючись підступу від козаків.

Попереду їхав сам Радзівіл. Він наблизився до отаманів, окинув їх поглядом і зупинився на Наливайкові.

–Ну, що навоювався, лотре? – зверхньо буркнув Христофор.

Северин глянув на зятя князя Острозького з-під лоба і хитро усміхнувся. Вони знали один одного не за слухами і ніколи між ними не було теплих відносин. Навіть навпаки.

–Чого ж мовчиш, сміливцю? – продовжив Радзівіл. – Думав вічно зможеш грабувати міста безкарно?

–Грабувати? – хмикнув Наливайко. – То це я грабіжник? Ти диви, як воно виходить, – він взяв двома пальцями рукав сорочки. – Те, у що я одітий – єдиний мій одяг. У мене немає маєтку, немає замку, немає безмежних земель. Чи це може на моїх полях тріщать спини простого люду, який за свою важку працю й чобіт собі, більш-менш хороших, не годен купити? А ти і тобі подібні з жиру бісяться. Скільки у тебе скринь забитих дорогим одягом обшитих золотою ниткою, скільки сап’янових чобіт, скільки парчі, шовків та інших заморських тканин? І це я не говорю про міхи золота і срібла. Чи за життя ти вдарив хоч раз палець об палець, щоб отримати такі багатства? То хто ж з нас злодій та розбійник?

Радзівіл побагровів від люті.

–Ой не заздрю я тобі, лайдаку, – почав бризкати він слиною. – Ой не заздрю. Не врятує тебе князь. Проти короля не піде. Василь Острозький не всесильний. Ще й з нього спитають, чому не допоміг придушити повстання. Чому сидів осторонь, найвагоміший шляхтич Русі-України, коли цими землями ходили розбійники.

–Досить язиком плескати, – з призрінням відповів Северин. – Ти прийшов поговорити чи прийняти нашу капітуляцію? Якщо перше, то вина хоча б налий чи може меду. Стіл накрий з їжею. Як годиться. Якщо ж друге, то чого зволікаєш?

Три вершники спішились, обшукали козаків, а тоді зв’язали їм руки. Так і повели на мотузку козацьку старшину в польсько-литовський табір до Станіслава Жолкевського. Кожен з отаманів ще оглянувся на натовп людей, які проводжали своїх ватажків поглядами у ненависний полон. Вони ховали очі, хилили голови і ніяково топталися на місці. З усього було видно, повстанцям соромно за те, що видали своїх отаманів. Але іншого шляху для порятунку тисяч життів не знайшов ніхто.

Повстанці зітхнули з полегшенням. Їхні страждання закінчились. Тепер можна було забиратись геть. По домівках уже ніхто із них не повернеться. Спробувавши, зробивши лише один ковток свободи, у ярмо уже ніхто не бажав повертатися. Дорога одна, у Дике Поле. Там вдосталь землі, на якій можна жити. Так, це небезпечний край, але за все потрібно платити. Тепер початок літа. Є час, щоб побудувати хатину та обжитись. З іншим, добрі люди допоможуть. А там за рік-другий й господарство своє і земля. Ніхто уже не буде вказувати куди йти і що робити.

Люди почали збирати із залишків вози та підводи, лагодити їх, наповнювати тим, що залишилось. Збирались в дорогу. Хтось, особливо жінки, плакали від щастя. Вони обіймали своїх дітей і дякували Богу, що вберіг їхні чада від смерті. Ті ж, які втратили рідних кровинок, вешталися табором, немов неприкаяні. Деякі пішли в Сулу і більше не повернулись. Бо ж не бачили більше сенсу у своєму житті.

Ближче до обіду в табір почали заходити польсько-литовські війська. Не масово. Здебільшого, попереду йшов, якийсь напужений, задираючи високо вгору носа, шляхтич, у супроводі десятка закутих в лати солдатів. Спочатку ніхто не звертав особливої уваги на них, лише кидали косі озлоблені погляди. Але коли на вал зібрався якийсь чоловік, показово розгорнув, скручений у циліндр, аркуш паперу і басистим голосом почав промову, люди покидали роботу і прислухалися.

–Коронний гетьман, Станіслав Жолкевський, владою наданою йому королем Сігизмундом другим, віддав наказ: кожен шляхтич може зайти в розбійницький табір і, якщо впізнає свого хлопа, коня чи скотину, або крам, вільний забрати. Повернути втікачів і награбоване.

Люди почали переглядатись. Усі були розгублені, не розуміли, що відбувається. Їм же пообіцяли свободу. А тут в одну мить поміняли умови. А що робити? Табір неукріплений, зброя, якою б можна було стримати противника, добровільно віддана. Сподівання на чесність і дотримання слова зійшла нанівець. Усі без винятку розуміли, що означає наказ гетьмана.

Лаврін, насунувши брови на перенісся, уважно дивився за тим, що відбувається. Він бачив, як до розгубленої жінки, що заступала собою малого сина, наблизився панич. Він випер округлого живота вперед і сміявся, трясучи обвислими щоками та другим підборіддям.

–Це моя баба, – реготав він. – І малий її. Заберайте, – махнув вельможа своїм воякам.