Розділ 15

Коли втома бере своє, організм перестає слухатись господаря. А у юному віці, так поготів. От і Богданко, помагаючи в’язати плоти, обперся на колесо воза і заснув. Лаврін дбайливо вкрив брата кунтушем. Хоч погода і була жаркою вдень, все ж вночі ставало досить прохолодно. Особливо під ранок.

Але довго спати не довелось. Богданко відчув, як хтось трясе його за плече. Хлопець ліниво відкрив одне око, а тоді поспішно зірвався на ноги, розгублено крутячи головою.

–Я що заснув? – перелякано запитав Богданко.

–Зовсім трішки, – усміхнувся Василь.

–Скоро світанок? – хлопець глянув на схід.

Небо ледь-ледь починало запалюватись багрянцем.

–Уже скоро, – підтвердив Лаврін.

–Тобі пора, – кивнув Немова у бік Сули.

Богданко зітхнув і опустив голову. Не хотів розлучатися з товаришами, а особливо з братом. Навіть після усіх побачених жахіть, хлопець не мав бажання залишати табір. Але знав, що сперечатися не має сенсу. Вони хочуть врятувати його.

–Я б ще з отаманом попрощався, – сумно сказав хлопець.

–Звичайно, – поклав руку на плече джурі Василь. – Ходімо.

Северин не спав. Він сидів на залишках розібраної підводи, потягував свою улюблену люльку і задумливо дивився в зоряне небо. Навіть у темряві було видно, як він змінився. Два поспіль поранення і таке собі лікування далися в знаки. Отаман осунувся, а на обличчі почорнів. Виглядав втомленим і старшим на десяток років. Але коли побачив Богданка, одразу повеселішав. На устах заграла щира усмішка, а очі добродушно заблистіли.

–Ну, що, козаче, готовий? – запитав Северин.

–Та ніби, – знизав плечами хлопець.

–От і добре, – отаман простягнув руку. – Мав за честь провести з тобою ці два роки.

–Це... – розгубився Богданко, потискаючи руку Северина, – для мене честь. Дякую, що врятували мене... нас.

–Немає за що. Дасть Бог, ще зустрінемось. На нашій вольниці, на Січі.

–Обов’язково, – закивав хлопець і окинув поглядом присутніх, – я чекатиму на вас усіх.

Йшли далі, аж поки Богданко не відчув, що під ногами чвакає вода. На сірому небі з’явилися тонкі пагінці вербових кущів. То тут, то там ходили люди. Плакали діти, схлипувала жінки, прощаючись зі своїми чоловіками. А дехто уже овдовів та осиротів, залишився самотиною на білому світі.

–Ось вистелена стежка, – вказав Лаврін. – Я тебе проведу.

Богданко глянув на Василя. Той усміхався, схоже, як Северин – щиро та невимушено. Це, напевне, й означає бути людиною, перейматися за когось більше, аніж за себе? Де ж можна було набратися такої хоробрості, щоб жертвувати своїм життям, заради інших? Лавріну лише двадцять. Василю не надто й більше. Двадцять п’ять. Гордій та Орест приблизно такого ж віку. Скільки років Северину Богданко й не знав. Так, як і було Івану Турку. Мабуть не більше сорока. Усім би ще жити і жити. І хлопець надіявся, що так і буде.

З Василем Богданко міцно обійнявся. Вони стали рідними за час, що зналися. Прикипіли один до одного справжніми дружніми почуттями. Тепер було важко прощатися. Та діватись було нікуди.

Через гілля, в’язками поскладане поверх болота, з яких й була зроблена стежка, брати дійшли до ріки. Один крок і Богданко стояв по пояс у воді. Тут було зо два десятки козаків, які садили жінок з дітьми на плоти, відтягували на середину Сули і пускали за течією. Лаврін допоміг брату зібратись на один з плотів. Він був зовсім невеличким. Якраз на одного.

–Бувай, брате, – сказав Лаврін. – Даринці передавай вітання.

–Сам передаси, – обурився Богданко. – Візьми мого коня. Він куди кращий за твого. Це хороший скакун. Винесе тебе з самого пекла. Тим паче, що за ним боржок переді мною.

–Домовились.

–Але потім повернеш. Я ж тобі розповідав, як витяг його з Південного Бога?

–Сто разів.

Лаврін попхав пліт, занурюючись у воду все глибше. Зрештою, коли зайшов по шию відпустив. Брати махали один одному руками. Течія несла Богданка до Дніпра.

Та враз спалахи охопили небо. То тут то там загриміло. З протилежного берега полетіли ядра.

–Лавріне! – закричав молодший брат.

–Спустися у воду! Допомагай ногами! – наказував старший. – Пливи щодуху!

А далі канонада заглушила голоси братів. Поляки дізналися про те, що з табору Сулою втікають люди і перевезли частину артилерії на інший берег.

Богданко занурився у воду. Все зробив, як наказав Лаврін. Спочатку хотів розвернутись, або прибитись до берега. Перше йому не вдалося через течію. Як не намагався, а подолати потік води не міг. Вирішив рухатись до берега. Але й тут зась. Берега, як такого не було. Суцільні болота. Богданко зрозумів, що в намаганні їх подолати, може й потонути. Залишався один шлях – віддатися течії і примхам долі.

***

Гуркотіло безбожно. Коронне військо гатило з усіх гармат і з усіх сторін. Ядер не шкодували. Відчувалося, що порох з набоями підвозили безперервно.

Северин метався по табору, керуючи козацькою артилерією. Потрібно було дати відсіч ворогу. У бік Сули переналаштовувати гармати не став. Вони до табору не дострілювали. Були призначені для одного, не дати повстанцям врятуватися.

Обстріли продовжувались цілий ранок і день. Безжально закидали табір тоннами сталі, яка несла руйнування, смерть та каліцтва. Почало стихати ближче до вечора. Не встигли похоронити попередні жертви, а тут знову сотні убитих. Знову крики болю і плач.

–Вони підуть, – втомлено схилив голову Северин. – Будьте певні.

–Ми ще маємо чим їх стримати, – твердо сказав Криштоф.

–Пороху майже немає, – зітхнув Шаула, – ядер та набоїв також обмаль. Найбільше, на що можемо сподіватися – це відбити один, а у кращому випадку, два штурми. І то, якщо пощастить.

–Скільки нам вдалось жінок і дітей вивести з табору? – запитав Василь.

–Третю частину, – закусив нижню губу Полоус. – А третина загинула від обстрілів.

–Біда та й годі, – закрутив головою Шостак. – З такими темпами нам потрібно ще дві-три доби.