Розділ 14

Дмитро Дунай лежав горілиць і намагався закрити важку рану у животі. Сини сиділи поруч, опустивши голови. Спершу вони намагались допомогти, але батько наказав не чіпати його.

–Я бачив занадто багато поранень, – шипів він, – щоб зрозуміти, що це смертельне. Така наша козацька доля. Я й так прожив на цьому світі більше, аніж заслужив. Дайте померти спокійно.

–Батьку! – кинувся до сивочолого козака Лаврін, лиш побачивши його.

Він з перших днів прикипів до Дмитра. Той був для нього наставником та порадником. Відносився до хлопця, як до рідного сина. А Орест з Гордієм стали для Лавріна братами. Дунаї взагалі прийняли дітей втікачів, якнайкраще. І не через те, що Северин попрохав. Така вона душа людини, що живе на межі, що живе у непростому краю, у Дикому полі. Широко розкрита для нужденних і тих, хто потребує допомоги.

–І ви вціліли, діти, – усміхнувся старий Дунай, оголивши скривавлені зуби. – Дякувати Богу, що вберіг вас.

–Що ж це ви? – скривився Лаврін.

–Дожив свого. Але дивіться якими орлами мене нагородив Господь. А, які горлички-доньки вродливі. Та й дружина не жінка, а золото. Життя прожив хоч куди. Ні про що не шкодую. Хіба, що вам не допоміг до Січі повернутись. Але це вже ви якось самі.

Він глибоко вдихнув. Всередині щось забулькотіло. Богданко, хоч і не так близько знав Дуная, як Лаврін, все ж любив його. Бачив у ньому зразок чоловічої мужності та відваги.

–Шаблю, – видавив з себе Дмитро.

Гордій виконав батькове прохання. Дунай міцно стиснув лезо поблизу ефеса і поклав шаблю на груди. Він звів очі вгору, глянув у чисте блакитне небо і усміхнувся востаннє.

Брати йшли далі, з болем у серці спостерігаючи на усі жахіття. Врешті наблизились до артилерії. Кілька гармат були перевернуті і покручені. Богданко ніколи б не міг уявити, що хоч якась сила у світі спроможна на таке. Поруч зіяли велетенського розміру вирви. Недалеко від них лежали убиті гармаші.

Северин сидів на сирій землі, обпершись на одну з гармат. Весь брудний, зрештою, як і усі в таборі, та закінчений димом. Він тримав у році один із тих листів, які прилітали разом зі стрілами. Не читав його. Давно уже це зробив. Наливайко роздумував. Ліва рука висіла на пов’язці перекинутій через шию, а на плечі розпливалась пляма крові.

–Як ви, отамане? – запитав Богданко.

–Живий, – якось байдуже відповів Северин.

–А Іван та Василь?

–Живі, – кивнув Наливайко.

–Северине!

До них шкандибав, припадаючи на ногу Немова. Це було не нове поранення, хоч і виглядав Немова пошарпаним. Кульгавість залишилась після бою на Чорному камені.

–Що трапилось? – звівся Наливайко.

–Іван на герць збирається.

–Це його вибір, – звів брови отаман. – Можемо його хіба підтримати у цьому. Він хороший воїн, вправний фехтувальник. Та й діло добре зробить.

І справді, люди стікалися до валів подивитися на сміливців. Серед них був і Турок. Смуглявий козак-напівкровок, матір якого завагітніла у турецькій неволі. І вже коли мала народжувати, у місто увірвались козаки. Звільнили тоді сотні невільників, у тому числі і жінку. Народився Іван уже в Україні. Один із запорожців узяв їх до себе на хутір. І виховав хлопця козаком. Завзятим та сміливим. Справжнім лицарем.

–Навіщо ви це робите? – підбіг до Івана Богданко.

Той лише усміхався у відповідь, запрягаючи коня.

–Чому мовчите? – не вгавав хлопчина.

–Я ж не кріт якийсь, щоб заритися в землю і чекати, поки мене звідти викурять, чи прилетить гарматне ядро, – врешті відповів Турок. – Так буде краще. Так буде правильніше. Що скажеш, отамане?

Северин кивнув. Наблизився до товариша, потиснув руку і вони обійнялись. Міцно, по чоловічому. Так Іван попрощався з усіма побратимами, а Богданкові поклав руку на плече і сказав:

–Запам’ятай, козаче, лицарство не в гербах зі столітньою історією. Лицарство ось тут, – він приклав руку до грудей, а тоді до скроні, – і ось тут. Вчинки роблять з тебе людину. Ніяк не інакше. Зрозумів?

–Так, – кивнув Богданко.

На його очах забриніли сльози. Хлопець був достатньо дорослий, щоб зрозуміти, що це прощальні слова, останні настанови.

–Северинне, Василю, робіть те що маєте, – сказав Іван.

Він стрибнув у сідло і під підбадьорливі вигуки козаків виїхав з табору разом з іншими вершниками, які прямували на герці. Турок повільно минав рівнину всипану трупами. Деякі з них почали уже розкладатися, наповнюючи повітря запахом гнилої плоті. На цей сморід зліталися стерв’ятники. Вони навіть не відлітали, коли повз проїжджав Іван. Лише дивились своїми чорними, немов сама глибока безодня, очами і крутили гостродзьобими головами.

–Що, на свіжу їжу заглядаєтесь? – чи то скривився, чи то усміхнувся Турок.

Поки він доїхав до ворожого табору, на вали повилазили повстанці. Вони дивилися на сміливих вершників, які ось так вирішили пограти зі смертю. Дехто з козаків уже знайшов свого суперника, дехто уже схрестив шаблі з іншими сміливцями.

На зустріч Івану виїхав дебелий вояк закутий в лати. На спині майоріли білі крила. На шоломі розвивався пишний султан. Він оголив полуторного меча і направив його на Івана. Турок усміхнувся, змахнув шаблею, прорізаючи зі свистом повітря і вдарив плесом коня по крупі. Скакун здибився, зірвався з місця і помчав вперед. Меч і шабля зі скреготали зійшлись у смертельному танку.

–До справи, браття, – сказав Северин.

Богданко не одразу зрозумів, що має на увазі отаман. Але коли усі почали розбирати шанці і зв’язувати колоди до купи, здогадався. У рух йшло все, що було з дерева і вози з підводами в тому числі. Повстанці робили плоти. Перетягувати їх болотами до русла Сули, садовили на них жінок та дітей і спускали за течією. Сміливців, які поїхали на герць віддавали життя, щоб могли врятуватися інші.

А козаки в цей час рубалися несамовито завзято. Дехто уже поліг на полі бою, інші продовжували дуелі. Іван, маючи меншого коня, а від того більш спритного, налітав на ворога раз-по-раз. Лати обтяжували поляка, втомлювали, сповільнювали рухи, хоч і захищали. А турок рубав, наносив удар за ударом і врешті знайшов шпарину між обладунками. Вістря шаблі увійшло під руку. Жовнір зойкнув, але встиг відмахнутися. Меч прорізав рукав і ліву руку. Турок скривився, поглядаючи, як сорочка вкривається кров’ю. Його противник уже похитувався в сідлі. Польський жовнір намагався ще раз схрестити зброю з ворогом, але розігнав коня і на повному ходу звалився на землю, брязкаючи латами.