Розділ 12

Все почалось дуже швидко. Жолкевський не став дочікуватись, поки козаки окопаються остаточно. На штурм він не наважився, пам’ятаючи криваве побоїще в урочищі Гострий камінь.. Наказав вести артилерійський обстріл. Але вже досить швидко, втративши кілька гармат, відступив на безпечну відстань. Гармаші під командуванням Наливайка виявились вправнішими. Не останню роль зіграло те, що коронний гетьман так поспішав за повстанцями, що мусів залишити далеко позаду важкі далекобійні гармати.

Після, майже денного обстрілу, стало трохи спокійніше. Козаки знову взялися налагоджувати оборону і відновлювати те, що пошкодили ворожі ядра. Поляки ж тримали повстанців у напів кільці.

Найбільш завзяті козаки, особливо січовики виїжджали з табору, щоб викликати ворога на герць. Сміливців, бажаючих схрестити зброю, у польсько-литовському війську також було не мало. Це грало на руку повстанцям. Вони все краще і ефективніше окопувались.

Минав день за днем. Потуги коронного війська були досить слабкими. Гармати і вогнепальна зброя козаків робили свою справу. Поляки, втрачаючи при штурмах вояків, зрештою відкочувались на попередні позиції. Все перетворилось у стояння двох військ одне навпроти одного.

Одного ранку, від основного коронного війська від’їхало п’ять вершників. Вони повільно наближались до козацького табору, підіймаючи високо вгору білий стяг. Повстанці викотились на вали і вози, щоб подивитись, що за важливі гості прямують до них.

–От і вельможне панство навідалось, – жартували козаки.

–З капітуляцією, вочевидь.

–А чого б іще?

Переговірників зустріла старшина Лободи. Два полковники спустилися з валів і наблизились до поляків. Ті, у свою чергу, спішились в знак поваги.

–Якого біса вони роблять? – задумливо потер підборіддя Турок. – З чого б це така честь?

–Може вдасться домовитись, щоб вони відступили? – глянув на Северина Богданко.

–Не бав себе марними надіями, хлопче, – скривився Наливайко. – Жоден вельможний шляхтич не піде на поступки навіть, якщо буде в програшному становищі. А тут вони, так би мовити, на коні.

–Висунуть умови, – погодився Немова.

–З почтом? – Іван скривився і сплюнув. – Щоб я з цього місця не зійшов, якщо це не новий вибрик Жолкевського.

Повстанці розтягли вози, які являли собою імпровізовані ворота. Переговірники попрямували слідом за козацькою старшиною, ведучи коней за вуздечки.

–Схоже нам час, – вибив люльку до шибри воза Северин. – Послухаємо дорогих послів.

У гетьманському наметі зібралась старшина. Лобода покликав усіх на прохання переговірників. Козаки зосереджено дивились на гостей, що обмінювались вдаваними лестощами з гетьманом. Той також натягнуто усміхався і тиснув руки, озираючись на побратимів.

–Кляті лицеміри, – бурмотів собі під ніс Турок.

–Коронний гетьман, ясновельможний пан Станіслав Жолкевський, прислав нас для ведення перемовин, – почав старший з послів. – Він вважає, що пролиття крові – безглузда справа. Ми, християни, хоч і різних обрядів, убиваємо один одного, поки на півдні ворог збирає нові сили.

–То, що ж пропонує, пан Жолкевський? – звів брови Лобода.

–Так, як ви знаходитесь у невигідному становищі, мусите піти на певні поступки.

–Яке це ще невигідне становище? – обурився Кремпський. – Які ще поступки?

–Абсолютно незначні, – гнув свою лінію посол. – Здаєте вогнепальну зброю: гармати, гаківниці та гвинтівки. Також клейноди та хоругви передані вам австрійським імператором. І ви вільні. Можете усі йти у Дике поле.

–Хоругви? Клейноди? – розлютився Северин. – Оце вже ні.

Це йому особисто були передані ці знаки пошани від Рудольфа і віддавати їх, Наливайко не мав, ані найменшого бажання. Це вияв поваги і честі, визнання його ватажком, отаманом. Без них він лише звичайнісінький розбійник.

–Усю вогнепальну зброю? – обурився Полоус. – Чи ви подумали, люди?

Козаки обурливо заголосили. Посипались прокльони та лайка. Поки тільки пошепки та поміж собою.

–Тихо! – гримнув гетьман, а тоді звернувся до послів. – Справа в тім, що ми не можемо віддати весь вогнепал. Та й гармати нам потрібні. Татари часто набігають на наші прикордонні землі. Чим же нам боронитися?

–Коронний гетьман передбачив такий перебіг перемовин. Він розуміюче ставиться до потреб козацтва. Але діло в тім, – посол зміряв поглядом Турка, Немову та Наливайка, – що дехто забрав те, що йому не належить. Староста Єрохим Ходкевич обурений нападом на його землі, а саме на місто Слуцьк. Також має притензії Криштоф Радзівіл за спалений Могилів. Це вже я не згадую про Луцьк та єпископа Терлецького і не веду мови про побиття шляхти під Брацлавом. Тож ці вельможі наполягають на поверненні їхнього краденого арсеналу. Решту ж ви можете залишити собі. Це благородний жест з боку пана Жолкевського.

Северин лише іронічно усміхнувся у відповідь.

–Подуріли, чи що? –схрестив руки на грудях Іван.

–Є краща ідея, – звів одну брову Полоус. – Може б ви пішли у сраку?

–Федіре! – стукнув по столі кулаком Лобода. – Маємо обговорити дану пропозицію, шановні посли.

Ті розуміюче закивали у відповідь. Переговірників перевели з гетьманського намету в інший.

–Що ти робиш, Григорію? – зашипів від люті Наливайко.

–Невже не видно? – обурився гетьман. – Намагаюсь домовитись.

–Може вже досить вести ці безрезультатні перемовини? – втрутився Турок.

–Щось, тай маємо вирішити, – ступив крок вперед Кремпський.

–Вирішити легко, – замотав головою Полоус, – а що буде далі?

–Підемо у Дике поле, а тоді на Січ. Тай діло з кінцем, – знизав плечами Лобода.

–Ти справді у це віриш? – нахмурився Северин. – Ти ж досвідчений воїн. Маєш розуміти, що просто так вони нас не випустять. Вкриють трупом усе на кілометри. Більше вони не змилосердяться, як це зробив князь Острозький по відношенню до Косинського. Бунт має бути придушений, якомога кривавіше. Щоб іншим було зась.