Розділ 11

Сонце уже піднялося над небокраєм, показало повністю свій розжарений диск. Вулиці Лубен заповнили довгі веревиці возів, підвод, вершників і піших козаків. Усі стікалися у одну довгу колону, яка прямувала до мосту.

На горизонті уже клубилися хмари дорожнього пилу, піднятого польським військом. Воно невпинно наближалось, до того ж з не аби якою швидкістю.

–Вершники, – вглядався в далечінь Северин.

–Жолкевський відправив, щоб завадили нам перейти на іншу сторону, – проговорив очевидне Іван.

–Не встигне, – примружив одне око Василь.

–Нагрянуть якраз на сам кінець переправи, – скривився Наливайко. – Потрібно поставити стрільців, щоб зупинити їх.

–Гетьманом досі Лобода, – невдоволено буркотів Турок, поглядаючи на Григорія, який їхав, за три десятка ліктів, попереду. – Йому і віддавати накази.

–Нас він не послухає, – зауважив Немова.

–Потрібно січовиків підмовити, – погодився Северин. – До Шаули і Полоуса, а особливо до Кремпського, як до шляхтича, Лобода має повагу. Мав би прислухатись.

–Та, що він сліпий? Не бачить, що поляки несуться, немов шалені? Чи йому хтось поробив? – не вгавав Турок.

–Полководець він досвідчений, – задумливо промовив отаман. – Не знаю що й сказати.

–Продався ляхам, – стиснув ефес шаблі Іван. – Чого тут гадати?

–Не схоже, що аж так, – не погодився Северин. – Радше, грає у подвійну гру, щоб при будь якому результаті вийти сухим із води.

–Слизень, – сплюнув Турок.

–А ось і наш нишпорка, – стримано усміхнувся Немова поглядаючи на Богданка, що наближався.

Хлопець мовчки доєднався до гурту. З його вигляду було видно, що він розчарований. Байдуже дивився в нікуди, поглинутий власними роздумами.

–Чого журишся, козаче? – запитав Северин.

–Лобода не відпускає брата.

–Відпустить, – заспокоював джуру Немова. – Лаврін підпорядковується січовому товариству. Григорій не зможе його покарати.

–Але ж він гетьман, – зітхнув Богданко. – Його наказ найголовніший.

–Це ненадовго, – буркнув Турок.

–З братом усе буде добре, – твердо сказав Наливайко. – Обіцяю.

Богданко згідливо закивав головою. Кому-кому, а отаману він вірив.

Лобода таки не забув про захист тилів. Козаки поставили вози півколом перед мостом, залишивши невеликий прохід. Позаду стали стрільці. Вони готувались зустріти поляків залпами з гвинтівок. Інші розігрівали у казанах смолу і обливали нею міст. Все робили досить швидко та вправно. Коли коронне військо наблизилось, останні підводи уже були на переправі. Гримнули постріли. Вершники почали валитись з сідел, але не зупинялися. Мчали на повному ходу, не зважаючи на втрати. Немов шалені, вони налетіли на оборонний редут. Коні ламали копита, іржали від страху та болю, трощили вози і летіли шкереберть, зминаючи своїми тушами, як козаків, так і вершників.

–Пали! – дав команду Лобода.

На міст полетіли смолоскипи. Дерев’яна конструкція, рясно вкрита смолою та олією, спалахнула миттєво, відрізаючи шлях на іншу сторону Сули.

Козаки, яким вдалось вціліти під шаленим штурмом поляків, кинулись у воду. Кинувши гвинтівки, вони рятували своє життя. Противник, закутий у лати слідом не пішов. Але відкрив вогонь по втікачах. Інші, за наказом, спішились і кинулись гасити єдину в цьому місці доступну переправу.

Козаки відкрили вогонь з протилежного берега. Северин й взагалі розвернув частину артилерії і дав кілька залпів. Поляки змушені були відступити, зазнаючи втрат.

–Відходимо, Северине! – проїхав повз Лобода. – В степ! Якнайшвидше в степ!

–Григорію, – звузив очі Наливайко, – це далеко не все військо. Кілька сотень вершників.

–Бачу, – гаркнув гетьман.

–Де ж всі решта?

–Одному Богу відомо, – пришпорив коня Лобода. – Не має чого зволікати. Наш порятунок – Дике поле.

Рухалися швидко. Худобу підганяли батогами, коней нагайками. Йшли на південь до рятівного безкрайого степу. Але не встигли відійти й на три милі, як побачили перед собою клуби пилу. Хтось йшов навперейми козацькому табору.

–Схоже ось де решта поляків, – підвівся на стременах Северин. – Бачиш щось, хлопче?

Богданко послідував прикладу отамана, приклав руку до чола і вдивився в далечінь.

–Може татари? – потер підборіддя Турок.

Зараз це б було на руку козакам. Укріплений табір татари не ризикнули б атакувати. А, якщо йшли з ясиром, то скоріше б чкурнули геть, щоб не втрачати здобич.

–Ні, – замотав головою Богданко. – Бачу знамена. Литовські точно. Можливо й польські є.

–От, зараза, – сплюнув Северин. – Таки обхитрили нас. Нічого, прорвемось.

Але тільки він це сказав, як зрозумів, що табір завертає до ріки. Очі отамана налились кров’ю від таких дій. Він вдарив п’ятами коня в боки і помчав до Лободи.

–Що ти робиш, Григорій? – запитав, майже крикнув, Северин, наблизившись.

–Будемо приймати бій.

–Не дуркуй. Не можна зупинятися. Станемо тут і уже нас звідси не випустять. Потрібно йти.

–Не тобі вказувати, що мені робити, – гримнув Лобода. – Рухомий табір вразливий. Станемо на березі Сули і будемо боронитися.

–Це вірна смерть, – не погоджувався Наливайко. – Зайдемо з боями в Дике поле і Жолкевський відчепиться.

–Сказано, стаємо табором до оборони і крапка! Окопуємось і чекаємо нападу, – грізно зашипів гетьман, розвернув коня і поїхав геть.

Працювали усі. Діти і жінки помагали чим могли: тягали деревину, копали оборонний рів, притримували частокіл, який вкопували у вал. Вози поставили у чотири ряди передом у степ. З іншої сторони табір захищали болота Сули. Безпосередньо на території почали рити шанці. Їх накривали дерев’яними колодами і знову засипали землею. З усього було видно, що Лобода розуміє усю серйозність становища і окопується тут надовго.

Северин же бісився так, як ніколи до того. Спершу він поїхав до Шаули. Матвій виглядав краще, але був ще далеко не здоровим. Сидіти у сідлі ще не міг. Його перевозили на підводі.