Розділ 10

Лубни були значно меншим містечком, аніж Прилуки і розмістилось воно на березі Сули. Але тут знаходився міст, яким легко можна було перетнути ріку. Староста зустрів козаків з щирою усмішкою і широкими обіймами. Одразу ж забезпечив усім необхідним: людей їжею, старшин постоєм, а коней та худобу фуражем. Жінок та дітей розквартирували у міщан. Усе для зручності та комфорту. Гетьман радо прийняв гостинність голови міста.

На дворі стояла весна. Початок травня ще не найтепліша пора, але повітря уже приємне і пахуче. Лаврін кликав брата у хату, в яку їх разом з Дунаєм та синами запросили міщани, але Богданко відмовився.

–Я козак, січовик, – гордовито говорив він. – Мені куди миліше ночувати під відкритим небом, на возі з сіном, вкрившись кунтушем і поклавши сідло під голову.

–Ти диви який, – сміявся Дмитро у сиві вуса. – І як складно говорить? Ніби десь у семінарії пів життя вчився.

Лаврін вирішив не залишати Богданка самого і лягти поруч. Хоч той казав, що немає потреби у цьому. Та все ж молодший брат. Так, Богданко давно уже обходився без нього, став, можна сказати, самостійним, але Лаврін все одно відчував відповідальність.

Богданко знову дочекався, поки брат міцно засне. Не хотів вплутувати його у задумане. Тихцем, на скільки це було можливим, виліз з-під кунтуша і зістрибнув з воза.

–Куди це ти цього разу? – почувся за спиною голос Лавріна.

Богданко розчаровано зітхнув.

–Є справи, – відповів він.

–Які ще такі справи посеред ночі?

–Не важливо. Ти спи.

–Оце вже ні, – не погодився старший брат. – Ночами свої справи роблять лише злодії.

–Не лише, – обурився Богданко, але одразу поник.

–Ну, гаразд, можливо не лише. То куди ти?

–Северин заборонив розповідати, хоч комусь.

–Навіть мені? – здивувався Лаврін.

–Ех, – зітхнув молодший брат, але розказувати не поспішав.

–Ну? Чого, немов води у рота набрав? Не впевнений у мені?

–Та впевнений, – причмокнув Богданко, – але якось не личить обманювати отамана.

–Я ж брат твій. Гляди ж і чимось допомогти зможу. Куди тебе несе посеред ночі?

Богданко хитро усміхнувся у пітьму.

–Може й допоможеш. Клянись, що нікому не розповіси.

–Клянусь, – перехрестився Лаврін. – Богом клянусь.

–І не заважатимеш мені в задуманому?

–Ось тобі хрест.

Богданко пошепки розповів про підозри наливайківців, щодо Лободи. Хлопчина пригадав усе. І те, як Григорій, після ради в Барі не дотримав слова, через що повстання відбулось аж за рік по тому, і про небажання гетьмана йти на Білу Русь, хоч Лаврін знав про ці витрибенькі через, які Шаула із січовиками від’єднались, і згадав про несусвітню дурість досвідченого ватажка – залишення Білої Церкви.

–Те, що Лобода хоче всидіти на двох стільцях – дурному зрозуміло. Питання в іншому. Що ти зібрався робити?

–Як що? – здивовано розвів руками Богданко. – Дістати докази.

–Здурів? Тебе ж схоплять. А в гіршому випадку вб’ють.

–Не мене, а нас. Ти ж пропонував допомогу. Чи вже все?

–Нічого не все, – обурився Лаврін. – Але чи це того варте?

–Мусимо вивести його на чисту воду. Інакше ніяк, – стиснув губи у тонку смужку Богданко. – Йдеш зі мною, чи залишаєшся?

Лаврін кивнув. Брати пішли темними вулицями. Богданко йшов попереду такими замислуватими вуличками і чагарями, що Лаврін швидко перестав розуміти у якій частині Лубен знаходиться. Але невдовзі вони вийшли в сад. Трішки далі стояла хата, в якій квартирувався Лобода зі старшиною. Це було обійстя міського старости. Він розпливався в лестощах і повторював, якою для нього буде честю, якщо гетьман оселиться у нього.

Хлопці, схилившись, крались попід стіною. В одному з вікон миготіло світло. Богданко крадькома заглянув усередину. На масивному столі, спливаючи воском, горіла свічка. На поверхні лежали хаотично розкидані папери та листи. Поруч стояла чорнильниця і кілька пер. За столом стидів гетьман, щось уважно читаючи.

–Потрібно якось його виманити з кімнати, – прошепотів Богданко.

–То він не спить? – здивувався Лаврін. – Може краще іншим разом?

–Яким іншим? Кращої нагоди може і не бути.

–Якої нагоди? З глузду з’їхав?

–Придумай щось, а я у вікно шмигну і візьму листи.

Лаврін хотів заперечити, але Богданко уже пхав брата у спину. Зрештою, довелось послухатись.

Лаврін виглянув з-за рогу хати. На ґанку стояли двоє козаків. Вони про щось мляво розмовляли. Хлопець прислухався.

–От закінчиться це все і знайду собі молодицю, – говорив один.

–Ага, помрій. До дівки без грошей катма. А тут, що заробиш? Це коли у Молдову ходили, ото часи були. І грошей, і золота, і жінок.

–І не кажи. Нащо гетьман доєднався до цього балагану?

–Одному Богу відомо, – знизав плечами другий. – Ні тобі заробітку, ні тобі спокою. Битва за битвою і носимося по цілій Україні, як попечені.

–Уже б відпочити. Смачного меду випити у шинку та й з м’ясцем. Шинкарочку обійняти пишногруду.

Лаврін зняв шапку, скуйовдив волосся і навмисне похитуючись вийшов з-за рогу хати. Під носа наспівував веселої пісні, розмахуючи руками.

–Ану стій! – зістрибнув з ґанка перший.

–Стою, – навмисне відригнув Лаврін і закрив одне око, немов би не чітко бачив.

–Хто такий? Що тут забув? – другий положив руку на пістоль.

–Лавріном мене зовуть. З шинка йду. До своїх.

–Які це твої?

–З січровиків я, – пробурмотів Лаврін. – Але не розповідайте нікому, бо ж всиплять палиць.

–То ж навіщо напився у поході? Знаєш, що заборонено?

–Е, це довга історія. Краще піду я, – Лаврін похитнувся, покрутився навколо і рушив у ту сторону звідки прийшов.

–Зачекай козаче, – зупинив його перший. – Ти ж у цю сторону йшов.

–Справді? Дякую, браття. Зблудив.

–Та ти ж лика не в’яжеш, Лавріне, – засміявся другий.

–Ех, – махнув він рукою, – це все та красуня. Але ж уже ладна. Гаразд. Піду уже.