Розділ 9

Переяслав зустрів повстанців, як звитяжців. Втомлені, пошарпані та поранені, козаки знайшли у місті притулок та підтримку. Тим паче, що більшість сімей повстанців, особливо реєстровців, зараз знаходилась саме тут. Це було наслідком побоювання козаків, що вороги не досягнувши успіху на полі бою, займеться тиранією, щодо їхніх родин.

Та довго відпочивати не довелось. Уже на третій день прибули вістові. Вони повідомили, що Жолкевський рушив до Києва, де і планує переправитись на лівий берег. Знову довелось збиратись в похід. Найкращим рішенням було, зустріти коронне військо під час переправи. Накрити його щільним вогнем, щоб і не думало лізти на цю сторону Дніпра. Лобода зібрав усіх, хто не постраждав у кривавій битві в урочищі Гострий камінь і повів військо на північний-захід.

Наливайко та Шаула залишились в Переяславі. Їх доглядали найкращі лікарі та знахарки міста. Зрештою, як одного так і другого, вдалось врятувати. Матвій був у важкому стані. Лише час від часу приходив до тями. Северину ж витягли кулю і обробили рану. Сила ще не повернулась до нього у повній мірі, але виглядати він став з кожним днем все краще.

За головного обрали Федіра Полоуса, на час відсутності Григорія Лободи. Він і організував оборону міста на випадок несподіваного підходу ворога. Раду проводили чи не щодня. Часто у присутності Шаули в його кімнаті. Отаман не зважаючи на важке поранення, зберігав ясний розум і давав хороші поради.

Лобода слав вісті з-під Києва про те, що йому вдається тримати коронне військо на іншому березі. Що не могло не тішити. Це давало час пораненим прийти до себе, підлікувати рани і поправитись у здоров’ї. Хоча усі розуміли, що Жолкевський просто так не відступить. Знали ж бо його характер і несусвітню впертість. Та й розуміння того, що повстанці уже не розійдуться просто так, по своїй волі, у коронного гетьмана було. Схизматів потрібно приборкати. Покарати, щоб іншим було неповадно.

Ближче до кінця квітня, до Переяславі прибув загін козаків. Вони ще не в’їхали у місто, як про це говорили чи не на кожній вулиці. Шість сотень озброєних січовиків – не аби яке підкріплення для повстанців. Хороша новина, як на це сподівалась козацька старшина. Але не так все сталося.

Кпиштоф Кремпський, козацький ватажок, одразу з дороги помчав до Полоуса. Федір зібрав старшин, щоб усі могли вислухати те, з чим прибув полковник.

–Товариство, – почав він без зайвих церемоній, – є кілька новин, які маю повідомити негайно. Моєму полку вдалось переправитись, але ми були атаковані військом Ходкевича. Більше трьохсот побратимів полягло. Та це ще не всі погані новини. Підвисоцького, який підіймався на чайках Дніпром, підстерегли з гарматами. Кілька човнів потопили. Каспар завернув назад, на Січ. Мені відомо, що Лобода зараз під Києвом. Жолкевський його баламутить. Він розмістив невелику частину свого війська навпроти, а в цей час той же Ходкевич і Потоцький шукають де б переправитись. Вони підуть просто сюди.

–Не з добрими вістями сьогодні ти, друже, – важко припіднявся в ліжку Шаула.

–Які вже є, – знизав плечами Кремпський.

–Потрібно повертати Лободу до Переяслава, – втер обличчя Наливайко.

–І чим швидше, тим краще, – погодився Полоус.

–Іване, – Северин глянув на Турка, – швидшого коня, аніж у тебе немає ні в кого. Візьми з десяток козаків і мчи до Києва. Негайно.

–Так, отамане, – кивнув у відповідь козак і миттю пішов виконувати наказ.

–Я напишу листа, – сказав Полоус і вийшов слідом.

В кімнаті залишились Матвій, Северин, Криштоф, Василь і Богданко. Усі уже звикли, що хлопчина рветься мало не на усі ради. І, зрештою, почали його пускати. А він мовчав і, як то кажуть, мотав усе на вус.

–Кепсько виглядаєш, Матвію, – скривився Кремпський.

–Зачепило трішки, – підняв культю Шаула. – Така наша доля козацька.

–Тут і не посперечаєшся, – сів поруч Криштоф, а тоді перевів погляд на Северина. – Наварили ви каші. Годі й розчерпати. Хіба було це цього варте?

Наливайко розумів, що це докір в його сторону і мовчати не збирався.

–Було, – твердо сказав він. – Бачиш цього хлопчину, – вказав Северин на Богданка. – Так ось, один панок, одному Богу відомо, якого задрипаного гербу, вирішив, що може збезчестити його сестру. А через те, що вона пручалась, убив її. Згодом, пахолки повбивали батька, матір і діда. Хлопцеву бабусю покалічили так, що вона у своїх п’ятдесят років ледь ходить, ніби її всі вісімдесят. Богданко зі старшим братом і молодшою сестричкою змушені були утікати. І їх би розірвали гончаки, якби ми по дорозі не трапились. А скільки таких нещасних, яким доля не усміхнулась? Чи може вам пригадати мого батька? За наказом пана Калиновського його побили і поламали ребра. Від чого він і помер. Тож я тобі відповім, пане Криштофе, це було того варте.

–Думаєш знайдеш справедливість у цьому світі? – розчаровано закрутив головою Кремпський. – Ні. Її тут немає.

–Хоча б краплину, але таки знайду. Діти живі, а той пан, Кшиштовський, давно позбувся голови. Ось тобі, невеличка, але справедливість.

–На місце покараного пана прийде інший, не менш жорстокий, – не погоджувався Криштоф. – Усіх не уб’єш.

–То що ти пропонуєш? Опустити руки і нічого не робити? Скажи, для чого ти, великий воїн, який іменує себе лицарем, ходив по морю в Туреччину, чи походами у Крим? Невже лиш для того, щоб набити кишені золотом та збагатитись? Тоді ти нічим не кращий за османів.

–Не потрібно так, – Кремпський явно розлютився. – я визволяв людей із неволі. Багато людей.

–То чим же те, що почав я, відрізняється від того, що робив ти? Те, що одні поневолювачі мусульмани, а інші християни? Що з того? Ба’ ні. Це навіть гірше. Коли люди, які вірують в одного Бога, свідомо порушують його заповіді. І немає різниці католики чи православні. Гріх залишається гріхом.

–Важко посперечатись, – крізь біль усміхнувся Матвій. – Адже так? Ось чому ми тут. Усі, хто вважає себе лицарем. Адже лицарство не в дорогих латах, знатних гербах і вкритих самоцвітами шаблях. Лицарство ось тут, – Шаула вцілілою рукою постукав себе по грудях. – Саме тому і я тут, поруч із Северином. І переконаний, що з тієї ж причини і ти зараз поруч з нами, друже.