Розділ 8

Жах не закінчився для жодної із сторін. Він лише припинився ненадовго. На час, поки живі зайнялись похованням мертвих. Вози і підводи, поскрипуючи колесами, їздили туди-сюди, вщент заповнені тілами. Хиже птаство уже знайшло собі поживу. Скільки б його не гнали, воно поверталось, сідало на бездиханні тіла і починало свою трапезу з очей, які холодно спрямовували побляклі зінниці у порожнечу.

 Козаки збиралися, хоча й із оглядкою на тили, до відступу та переправи. Намагалися робити усе непомітно для ворога. Від цього, напряму, залежав успіх задуманого. Перший загін, який мав підготувати плоти і човни, вирушив до переправи. Сасько Федорович взяв із собою сотню козаків і повів їх вздовж ріки. Богданко бачив, як вони пройшли повз, хвацько перебрались через вози і зникли в темряві.

–Ну, що, брате, – почувся голос Лавріна, – готовий?

–А я вглядався, може і ти з ними пішов. Думав, що проґавив.

–Хотів, але Дунай закомандував по іншому.

–А я уже свого вороного осідлав. Я ж розповідав тобі, як його з болота витягнув? – запитав Богданко.

–Біля Брацлава, коли втікав від шляхти, – добродушно усміхнувся Лаврін. – Вже тричі чув цю історію. І, як тобі Немова не всипав добряче за непослух?

–Тому що я врятував усіх.

–Ну так, – поплескав молодшого брата по плечі Лаврін, – одним словом, герой.

–Як думаєш, цього разу вдасться відірватись від поляків? – обличчя Богданка змінилось на абсолютно серйозне.

Старший брат важко зітхнув.

–Це лиш Богу відомо.

–Нам доведеться втікати на Січ?

–Можливо.

–Це означає, що ми все ж таки програли? Повстання потерпіло невдачі?

Гіркота вчувалася в голосі Богданка.

–Ні в якому випадку.

Хлопці обернулись, почувши хриплий голос за своїми спинами. Позаду стояв Наливайко, вперши руки в боки.

–Ми пройшли довгий шлях, – продовжив Северин. – І все це не просто так. Звичайні люди побачили, що можуть давати відсіч, можуть об’єднуватись та захищати себе. Так, важко сперечатися з реаліями. Коронне військо і переважає нас кількісно, і куди краще озброєне та вишколене, і безмежно багатше. Саме тому, нам доводиться відступати, маневрувати і хитрувати. Може статися й таке, що зрештою ми втечемо на Січ. Але не це тут головне.

Очі отамана хитро горіли.

–А, що ж тоді? – звів брови у здивуванні Лаврін.

–Так. Що? – Богданко глянув спочатку на брата, а тоді на Северина.

–Тепер кожен пан подумає тричі, перш ніж покарає селянина. Знатиме ж бо, що той може обізлились, взяти вила чи косу і помститися за образу. Ось так.

–Тоді так, – закивав Богданко, – це вартує того, що ми робимо.

Десь неподалік гримнув залп пострілів. Одразу за ним другий. Тоді залунали крики. З пітьми долинали звуки бою. Дзвеніли та скреготали шаблі, гатили з пістолів і рушниць. Козаки в таборі кинулись до возів. Приготувались відкрити вогонь, приклавши гвинтівки до плеч.

–Якого біса? – підбіг Турок. – Невже підстерегли?

–Схоже на те. Командуй обороною, Іване, – невдоволено сплюнув Северин і швидким кроком пішов до возів з гарматами. – Готуйсь! Артилерія, готуйсь!

Табір ожив, заметушився. Козаки ладували усе необхідне для зустрічі ворога.

–Хтось наближається! – кричав хтось з наливайківців.

–Не стріляти! – вдивлявся у темряву Турок у намаганні хоч щось побачити.

Перші люди почали вигулькувати на слабке світло смолоскипів. Вони бігли щодуху до табору. Усі з опущеними шаблями та пістолями. Дехто накульгував, дехто тягнув на своїх плечах побратима, дехто не добіг, поцілений ворожою кулею.

–Це наші! – крикнув Іван. – Вози! Розтягніть вози!

В пройму почали забігати козаки. Їх було не більше п’яти десятків. Багато поранених, чи то від вогнепальної зброї, чи то від холодної.

–Засідка! – вигукнув хтось.

–Слідом йдуть!

–Вогонь! – дав команду Турок, коли з’явились перші постаті ворогів.

Козаки спустили гачки. Зашипів порох і пролунали постріли. Перші нападники упали. Інші подалися геть, щоб не помирати від куль випущених козаками.

–Все, – зітхнув з полегшенням Лаврін.

Він уже оголив шаблю і чекав на зіткнення з противником, намагаючись заступити собою молодшого брата. Хоч Богданко також був готовий до бою.

–Помиляєшся хлопче, – зашипів Турок, проходячи повз. – Це лише початок. Стрільці! Під вози! Готуємося зустріти ворога!

Загуділи гармати. В обидві сторони полетіли важкі чорні, немов сама ніч, ядра. Почалось артилерійське протистояння.

–Що трапилось? – поміж наливайківців з’явився Шаула.

–Підстерегли нас, пане гетьмане, – простогнав один з козаків затягуючи шмат матерії на скривавленому передпліччі.

–Де Сасько? – роззирнувся Матвій.

–Немає полковника, – відповів козак. – На моїх очах застрелили. Половина сотні загинула.

–Господи, прийми його душу і всіх полеглих, – Шаула зняв шапку і перехрестився.

Перестрілка тривала майже до світанку. Немова так і не з’явився. Скільки б джура не намагався дізнатись куди запропастився його наставник, нічого не вдалось. Усі немов води у роти набрали. Ще й в запалі боротьби не звертали уваги на запитання хлопця.

–Біжи до гетьмана краще, – зашипів Турок. – По дорозі передай Лободі, що ми відбиваємось. Підмоги нам не потрібно. Свій фланг тримаємо міцно. Нехай Григорій, якщо це потрібно, підтримає Шаулу. У них там пекло, вочевидь.

Богданко мчав через табір, щосили. То тут, то рвались гарматні ядра. Наносили шкоду і руйнування, ранили та убивали людей і тварин. Над головою літали кулі, немов надоїдливі комахи дзинчали поряд. Хлопець саме пробігав повз артилерію. Наливайко розмахував шаблею, метався то туди то сюди, віддаючи команду за командою. Богданко помітив, що лівою рукою отаман майже не рухає, а рукав білої сорочки став багряним.

–З вами все гаразд? – підбіг хлопець, вказавши кивком на скривавлену кисть руки.

–Дрібниці, – зневажливо махнув головою Северин. – Подряпина. Всього лиш. Що на нашому фланзі?