Розділ 7

–Переправа вище за течією, за кілька миль від Трипілля, – вказав на північний схід Наливайко.

–Як у казці, – зітхнув Шаула. – Є три шляхи: прямо – в місто, наліво – переправа, направо – урочище Гострий камінь. Потрібно вибрати найбезпечніший.

–Біда в тім, що такого не існує, – зітхнув Северин.

–Ще цей Жолкевський, немов на крилах слідом мчить, – невдоволено забурчав Федір. – Як не намагаємось, а відірватись годі.

Зацокали копита і до гурту наблизився Лобода з двома старшинами.

–Що, отамане, будемо робити? – запитав він.

–В Трипіллі не вистоїмо, – погляд Мавія був прикутий до невеликого містечка, яке виднілось на горизонті. – Та й населення постраждає не аби як, якщо спробуємо. На переправу занадто ризиковано. Не доведи Господи, якщо Жолкевський нагряне в момент, коли перетинатимемо Дніпро. Втратимо багато людей.

–Отже залишається Гострий камінь, – сказав очевидне Северин.

–Виходить, що так, – погодився Шаула. – А ти, що скажеш, Григорію?

–Ти гетьман, тобі й вирішувати, – знизав плечами Лобода, а тоді пришпорив коня і подався геть.

–Як же він мене бісить, – процідив крізь зуби Турок. – Поводить себе, ніби всі розуми поїв.

–Це його гетьманська булава муляє. Спокою не має, що вона у когось іншого за поясом, а не у нього, – сумно всміхнувся Северин.

Матвій витягнув символ влади, покрутив у руці, зважив її і сказав:

–Для когось це честь, для когось – мрія отримати владу, а для когось – всього лиш шмат металу, всипаний камінцями. Вона мені не потрібна. Я отаманом був не раз і не два. Та ніколи не пнувся, не горів цим, не хитрував, щоб отримати це почесне звання. Але товариство обирало. Так і цього разу. Хоч зараз можу віддати її тобі, Северине.

–Вона твоя по праву, – відмовився Наливайко.

–Якби не ти, булава б залишилась у Лободи. Правду кажучи, це б було краще. Може б і Білу Церкву взяли. Сиділи б тепер за мурами і насміхались з поляків та литовців. А так...

–А так, – продовжив Северин, – білоцерківчани живі і ніхто не руйнує їхнього міста. Немає чого гадати. Маємо те, що маємо.

–Напевне, твоя правда, – погодився Шаула. – А ти б... Ти б не хотів стати гетьманом?

Очі Наливайка заіскрилось. Він узяв булаву, розглянув її уважно. Це була дорога річ. Вартувала цілого маєтку, а то й цілого міста. Але ціна її, для козака, вимірювалась не в грошах.

–Хотів би. Я дуже б цього хотів, – відповів Северин. – Мало того, я не один раз писав королю листи, в яких пропонував створити козацьку державу. Від Брацлава до Тегинь. Січ би захищала від османів Київщину, Чернігівщину та Слобожанщині. А ми Поділля, Галичину та Волинь. У такому випадку ще й спільно могли б ходити у Крим. А то й гляди й через Чорне море. Навели б шурхоту в турецьких містах. Як свого часу Байда Вишневецький чи Самійло Кішка. А так, мусимо виборювати власну свободу мечем. Гординя і самолюбство наповнила ці землі. Кожен найменший підляшок вважає себе королем. Ой накличуть на себе біду пани. Ой накличуть.

Наливайко ніжно погладив булаву і продовжив:

–Влада – це річ, яка ятрить із середини. Особливо тих, хто більш за все її прагне. Шляхта цьому найкращий приклад. Та зрештою, приходить час розплати.

–І Острозький? – хитро глянув на побратима Матвій.

–А, що Острозький? Поборник православ’я. Останній, напевне, із князів, які ще зберегли людську подобу. Але на цьому все. Сини його покатоличились. І не тому, що так серце наказала. А тому, що так вигідніше. І вони не перші, але далеко й не останні. Згадай славний рід Вишневецьких. Це все влада, влада, влада. Кожен шукає свою вигоду, переступаючи і людські, і Божі закони. А скільки людині потрібно? Весь світ із собою не забереш. Їсти від пуза, спати до схочу, обвішатись золотом і самоцвітами. На кожному пальцю по перстню, а то й по два. І кожен з них вартує маєтку. Вдумайся тільки, кусок металу коштовніший за людське життя. Ба’ ні. За сотні та тисячі людських життів, – Северин обвів рукою рухомий табір. – А це ж люди. Хто сказав, що вони чимось відрізняються від вельмож? Так само мають два ока, два вуха, дві руки, дві ноги. Чи може кров у нас різна. Та ні. Бачив я кров шляхтичів. Така ж червона, як і в селянина. А випусти її, то, що один, що інший помре. То в чому ж різниця?

–В тому, що один народився в перинах, а інший на сіні, або в полі, в борозні, – відповів Матвій.

–Отож бо й воно. Обоє народились. Ось, що головне. Тому то і йде зараз за нами стільки люду. Саме тому, ще більше нас підтримує і допомагає.

–Так, – погодився Шаула. – Але багато з них ідуть на смерть.

–Згоден, друже. Але більшість готова померти, аніж знову накинути на себе ярмо ще раз. Ось, що дороге... ні, безцінне. Людська свобода.

Богданко їхав поруч і уважно слухав отамана. І навіть він, у свої юні роки, усвідомлював, що Северин говорить правду. Хлопчина справді б волів загинути, аніж знову повернутися до пана, який до людей відносився гірше, як до скотини.

–То, що, гетьмане, – Наливайко простягнув булаву, – куди їдемо?

–В урочище Гострий камінь. Там займемо оборону і зустрінемо ворога. Благо, є чим.

Табір розмістили, як звичайно – одною стороною вперлись в річкові плавні, іншу укріпили возами. Поставили їх у п’ять рядів і з’єднали ланцюгами. Гармати встановили до бою. Усі були готові до зіткнення, але зберігали бадьорість та силу духу.

Северин перевіряв гармати і підбадьорював артилеристів. Турок командував правим флангом оборони, Полоус лівим, Лобода ж став посередині. Його козаки були найкраще підготовлені та озброєні. Майже кожен мав кольчугу, а деякі навіть лати.

Під вечір на простору рівнину прибув і Жолкевський. Він уже знав, що між козацькою старшиною існують розбіжності. Шпигуни добре діяли в таборі. Незлагодженість дій, яка могла послідувати внаслідок чвар, грала на руку польовому гетьману. Тому Жолкевський дав команду одразу обстрілювати табір.

Козаки очікували на такий перебіг подій. Вони розуміли, що все почнеться з обстрілів. Але були готові. Сам Наливайко, був вправним артилеристом і знав, як вести вогонь так, щоб завдати противнику, якомога більше шкоди та втрат. Перестрілка велась протягом половини ночі. Що в одному, що в іншому таборі спалахували пожежі, які поспішно намагалися загасити.