Розділ 6

Богданко відкрив очі. Якийсь час він лежав нерухомо і дивився на брата. Уважно слідкував, чи заснув Лаврін. Сказано ж було, що ніхто не повинен нічого знати. Хлопець хотів би розповісти брату все, похизуватись. Але слово Василя, було для юного джури законом, який не можна порушити.

Переконавшись, що Лаврін міцно спить, Богданко тихцем виліз з-під кожуха, вкрив обережно брата, вхопив свою шабелину з піхвами і попрямував до намету Наливайка. На правому фланзі табору ніхто не спав. Намагались поводитись тихо, але усі до чогось, явно, готувались.

–Ти диви, – щиро усміхнувся Турок, – таки прийшов.

–Я ж тобі казав, – самовдоволено схрестив руки на грудях Немова.

–То що робитимемо? – поцікавився Богданко.

–Ще трохи і дізнаєшся, – збив вовняну шапку Северин так, що вона зсунулась на очі хлопцеві. – Молодець, що прийшов.

Готувались недовго. Козаки озброїлись, взяли довгі списи і по троє, по четверо, почали зникати в темряві, покидаючи табір. Богданко уважно слідкував за тим, що відбувається і час-від-часу поглядав на Василя.

–Ходімо, – поманив рукою Немова.

Йшли звивистою стежиною, яка потопала в очеретах та верболозах. Рухались швидко, але не бігли. Вм’ята трава тихенько поскрипувала під ногами. Зрештою, вийшли на рівну галявину. Богданко глибоко втягнув повітря носом. Пахло кіньми. І він не помилився. Очі звикли до темряви і хлопець міг розгледіти скакунів. Скільки їх, було важко сказати. Але те, що біля кожного стояв козак, Богданко помітив. Вони поправляли кантари, водила і попруги.

«Готуються до виступу, – майнуло в голові юного джури. – Але куди? Не залишимо ж ми всіх інших?»

Але питати не наважувався. Тут взагалі усі мовчали. Ані пари з уст. Де-не-де пофиркували коні, або трусили гривою. Це усі звуки, які тут лунали.

Немова поклав руку на плече джурі.

–Ось твій, – прошепотів він, вказуючи на коня. – Уже осідланий. Тримайся поруч.

–Куди це ми?

–Провчити одного вельможу, який спочатку в гетьмани пхається, а тоді зраджує.

–Цитьте, – шикнув Турок.

Задзеленчали тихенько стремена і заскрипіла шкіра сідел та упряжі. Коні вдаряли копитами по замерзлому ґрунті, рвались одразу кинутись галопом, після багатьох днів відпочинку.

Десь посеред табору закричав пугач. Один, два, три. А тоді пронизливо затьохкав соловей. Це був знак до виступу. Поводи цвьогнули по шиях коней і загін неспішно рушив.

Богданко не одразу зорієнтувався де саме знаходиться. Лише, коли піднялись галявиною догори, знову пройшли зарослями водолюбивих кущів, хлопець побачив обриси замку. Його чорні стіни виділялись на фоні неба. Хоча до цього й воно здавалось непроглядним.

Десь в далині замигав самотній вогник і вмить погас. Одразу після цього кіннота почала набирати хід. Дуже швидко загін перейшов на клус. Вершники припали до грив, вдарили п’ятами коням в боки, щоб ті мчали ще швидше.

Знову спалахнув вогонь. Цього разу два смолоскипа. До них було не більше п’ятдесяти ліктів. Звук копит змінився. До ударів підков об тверду землю добавився звук стукоту металу об деревину. Богданко усе зрозумів. А вже за мить і побачив. Кінний загін наливайківців увірвався у фортецю. Люди, які палили смолоскипи були міщанами. Вони опустили міст і відчинили ворота. Але це був не головний вхід всередину, хоч повністю ідентичний до першого. Можна було й помилитись. Але Богданко, за час облоги, обстежив усе навколо і добре розумів, що це ворота з протилежного боку замку.

–Добре, Омелько! Їй Богу добре! – з повагою зняв шапку Василь, проїжджаючи повз міщанина.

Козаки залетіли в замок. Перші з вояків Ружинського кинулися захищатися, але миттєво були насаджені на списи. Наливайківці рубали безжально. Вороги гинули. Чи то від пострілів, чи то від гострих шабель.

Частина козаків спішилась і кинулась на мури. Тут поляки намагалися дати відсіч усіма способами. Але сили були нерівні. Наливайківців виявилось більше, аніж захисників фортеці. Зрештою усі вояки Ружинського були порубані.

–Якого біса? – Турок наблизився до Наливайка і насупився.

–Чорт його знає, – Северин знизав плечами, роззираючись навколо.

–Чому у замку так мало поляків? – поглядав на порожні мури Немова.

А Богданко уже зістрибнув з коня і піднявся нагору. Він побіг до головних воріт і вдивися в далечінь. Несамовитий бій у фортеці глушив постріли, голоси, шум і ґвалт ззовні. Але Богданко чув, що щось відбувається. До його гострого слуху долинали сторонні звуки. І хлопець не помилився. Козацький табір палав. Кіннота прорвала оборону і неслась на повній швидкості до його центру. Козаки, або вмирали під важкими ударами шабель, або в паніці утікали.

–В таборі ворог! – гукав Богданко, поспіхом спускаючись з мурів. – Наші відступають!

–Ружинський пішов у вилазку, – зціпив зуби Василь.

–Клятий зрадник, – зневажливо сплюнув Іван.

–Воює методами, які освоїв на Січі, – закусив нижню губу Северин. – З того, що бачу, можу сказати, що Кирик повів за собою близько чотирьох сотень.

–Може не все так погано? – звузив очі Немова.

–Нічого доброго, але вже коли є така можливість, гріх нею не скористатись. До бою, браття! – закомандував Наливайко. – Вдаримо ворогу в тил!

Козаки знову пришпорили коней і помчали до головних воріт. Міщани поспішили відчинити їх. Вершники покидали фортецю колоною по три-чотири в ряд, а тоді роз’їжджались на просторій рівнині. Загін зупинився. В авангард виїхав отаман. Коні тупцювали на місці, вибиваючи копитами мерзлу землю, готові ринути вперед. Северин підняв шаблю.

–Маємо рятувати побратимів, браття! Ворог в таборі! За мною!

Коні рушили з місця, знову поступово набираючи швидкість. Ружинський з військом, уже получив відкоша у таборі і мчав назад, до замку. Кирик був досвідченим воїном і не піддався паніці від неочікуваного зіткнення. Він розумів де його спасіння, а де чекає погибель. Замість того, щоб віддатися бою наповну, Ружинський завернув, уникаючи наливайківців. Козаки на повному ходу вдарили полякам у фланг. Ті не змогли чинити достатнього опору, але завдяки таким діям, вершникам, що їхали попереду, вдалось обійти ворога. Ружинський рятувався втечею, не зважаючи на втрати серед своїх воїнів.