Розділ 5

Минав день за днем, а козацьке військо стояло, немов укопане, взявши в оточення Білу Церкву. На приступ не йшли і з гармат не обстрілювали. Через це частина козаків розводила невдоволені теревені. Але Шаула знав своє. Він тепер гетьман і йому вирішувати, як вести облогу. Чудово розумів, що ремствують здебільшого реєстровці і шляхетні, які прийшли з Лободою. На старшинських радах, Матвію часто закидали звинувачення, говорили, що він нерішучий. А так, стоячи осторонь, замок не взяти.

Северин також не дуже розумів дії побратима, але не сказав, ані слова, щоб не дискредитувати його в очах своїх козаків. Він здогадувався, чого вичікує Матвій і не був проти його плану. Хоч сам вів свою гру.

Лаврін та Богданко майже не відходили один від одного. Молодший брат розповів про рідне село, про пана Кшишевського і про бабусю. Обоє, як не намагались, не змогли стримати сльози. Біль гострим лезом пройшовся по їхніх серцях. Вони знали, що скоріш за все ніколи її не побачать, знали, що ніколи не повернуться до рідного дому. Тому що його немає. Прихистком для них стала Мати-Січ і обійстя небайдужих людей. Тепер це їх дім. Саме на Запорожжя вони попрямують, коли усе це закінчиться.

–Богданко, – окликнув джуру Василь.

–Так, – хлопчина стрибнув на рівні ноги і швидко кинувся до наставника, який стояв на відстані у кілька десятків ліктів.

–Є робота для тебе.

–Слухаю, – Богданко виструнчився. Любив, коли Василь доручає йому будь яке завдання. А особливо, коли воно мало, хоч б дріб’язок щось схожого на важливість.

–Тримай, – Немова простягнув, згорнутий в циліндр і запечатаний воском, аркуш паперу. – Заховай. Шмигни до заводі. В очереті тебе чекатиме чоловік. Віддаси і прудко назад.

–Зрозуміло, – кивнув джура, беручи листа.

–Але, щоб нікому, ані слова, – наголосив Василь. – Братові також. Бо можеш усе зіпсувати.

–Як скажете. Й рота не відкрию.

–Тепер біжи. Але тихцем. Ніякого коня. Щоб на тебе, якомога менше очей звернули увагу.

Хдлопчина кивнув у відповідь і, немов вітрогон, помчав у потрібному напрямку. Поруч із заводдю його і справді чекали. Молодий хлопчина, не старший за Левка. Він, не вимовивши жодного слова, забрав лист і зник в очеретах так, ніби й не було його ніколи.

Богданко знизав плечами і кинувся назад, в табір. Він прибіг до шатра у якому збиралась старшина і став чекати. Всередині проходила ще одна рада. Козаки сперечалися, емоційно обговорювали подальші дії. Хлопчина чув лише частини речень та слів. Але й з того міг здогадатись, про що йшла мова.

–Ми так достоїмтся тут, що прийде Замойський, – впізнав голос Лободи Богданко.

–Не верзи дурниць, – відповідав Федір Полоус.

–Розвідники не сидять склавши руки, – підтримав побратима Сасько Федорович, ще один із запорожців. Саме він керував розвідкою. – Немає ознак того, щоб наближалось будь яке військо. Чи то Жолкевського, чи то Потоцького, чи будь кого іншого.

–Вочевидь ви хочете їх дочекатись, – хтось із старшини Лободи. – Тоді затиснуть нас в лещата, заженуть, як дикого звіра. Цього ви хочете?

–Ви б помовчали, – це Турок кипів. Іван взагалі ставився до козаків Лободи, як і до самого Григорія, негативно, хоч і сам ще до недавна був реєстровим. – Не втнули б такої дурниці, зараз ми б сиділи за стінами фортеці, а не тут, на вітрі, скніли, що пробирає до кісток.

–Потрібно йти на приступ, – стояв на своєму Лобода.

–Ні в якому випадку, – не погоджувався Шаула.

–Ми візьмемо фортецю, – хтось із старшини реєстровців. – У нас в рази більше війська.

–Більше то більше, але, якою ціною? – не погодився Сасько.

–Покладемо стільки голів, що нікому буде з поляками та литовцями воювати, – підтримав побратима Полоус.

–Сядемо в замку і нехай попробують нас звідти виколупати, – стояв на своєму Лобода. – Запросимо підтримки із Січі. Микошинський не відкаже. Адже так, Матвію?

–Запорожці осторонь не залишаться, – погодився Шаула. – Але не в тім річ. Біла Церква – осередок українства. Тут живуть наші люди. Я не готовий принести їм страждання і смерть. Артилерія поки пристріляється, зруйнує немало людських домівок. І тоді нас зненавидять. Це не припустимо.

–Це війна, – не вгавав Григорій. – А у війні, якби мені цього не хотілося, без жертв не обійтись. В тому числі і серед мирних.

–Особливо серед мирних, – підтримали свого отамана реєстровці.

–Сказано – ні! – гримнув гетьман.

Першими з намету, швидким кроком, вийшов Лобода. За ним послідували розлючені старшшини.

Богданко залишився чекати.

–Северине, – звернувся до Наливайка Шаула, – ти чого мовчиш?

–Слова нічого не змінять. Я підтримую тебе, друже, і покладаюсь на твій військовий досвід.

–Дякую тобі за це. Але знаючи твій характер, ніколи не повірю, що ти нічого не задумуєш.

–Точно не проти тебе, Матвію.

Козаки покинули намет. Василь побачив Богданка і запитав:

–Як справи? Виконав доручення?

–Так, як ви й говорили. Все зроблено.

–Молодець, – хитро усміхнувся Северин. – Хорошу справу зробив.

Турок мовчав, втамовуючи гнів на Лобода.

–А тепер йди до сну, – сказав Немова.

–Уже? – здивувався Богданко. – Так швидко?

–Ніч буде безсонною, – глянув у вечірнє, затягнуте важкими хмарами, небо Наливайко. – Відпочинь, хлопче.

–Слухаюсь, отамане, – мало не підстрибнув від радості Богданко.

Він розумів – це означає підготовку до чогось серйозного цієї ночі. А найголовніше те, що його візьмуть із собою. У саму гущу подій.

***

Лаврін спокійно сопів, висунувши з-під кожуха лише кінчик носа. Вогонь обабіч тлів, злегка потріскуючи. Обвуглені головешки ще давали тепло, але його нівелював тріскучий мороз. Лаврін ворухнувся, буркнув і обережно, щоб не розбудити Богданка, повернувся на інший бік. Та раптом відчув, що щось не так. Він ліниво відкрив одне око і вже тоді зрозумів, що брата поруч немає. Лаврін спохватився, сів і розглянувся. У таборі було тихо. Усі спали.

«Може до вітру пішов»? – подумав Лаврін і знову вмостився, вкутуючись у теплий кожух.