Розділ 4

Не наважився Жолкевський вести військо в степ. Розумів, що це погибель для нього. Стояв і дивився наливайківцям в спину, клянучи на чому світ стоїть. Але добре знав, що це ще не кінець. Розумів, що все попереду. Не в його звичці здаватися. Він повернеться в Пиків і дочекається Потоцького, Ходкевича і Радзівіла. Збере велике військо, під своїм командуванням і знищить того клятого Наливая.

А козаки йшли собі безкраїми рівнинами, просторим степ, куди не глянь, цнотливо білим. І чим далі вони відходили, тим кращі настрої панували поміж них. Врешті вдалось скинути з плечей надоїдливого, а головне небезпечного переслідувача. А, переконавшись, що Жолкевський й справді дав спокій, наливайківці повернули на північ, до Білої Церкви. Нарешті змогли дихнути на повні груди. Люди, на цих землях, зустрічали козаків, як героїв. Знали ж бо, за що ті борються. Знали, що не за власну вигоду, не для збагачення, не для слави. Майже кожен, хто жив тут, на межі зіткнення двох культур, двох релігій, розуміли, що таке панський гніт. Від нього ж і втекли у ці небезпечні землі. Тут мали щодня боронити себе, але при цьому були вільними. Ніхто не вказував, що, як і коли робити. А, якщо й намагався, то отримував належну відсіч. Вони знали, як дорого вартує свобода.

І пішли люди до Наливайка, взявши зброю у руки. Повезли провізію та харчі, щоб підтримати повстання. Стікались до загону на усьому шляху все нові і нові бажаючі відімстити ненависній шляхті. Поки дійшли до Білої Церкви, під булавою Северина стало вдвічі більше шабель.

І все б було добре. Три тисячі наливайківців, ще стільки ж козаків під проводом Шаули і шістьма тисячами командував Лобода. Це вже значна потуга з якою варто рахуватися. Але прийшовши під Білу Церкву, Северин отетерів. Він не міг повірити у те, що тут застав. Чи не вперше отаман спалахнув від люті.

–Як це могло трапитись!? – Наливайко широкими кроками ходив туди-сюди, розмахуючи порожньою люлькою.

–Не можу знати, – дивився на отамана круглими очами міщанин і крутив головою.

–Северине, заспокійся, – Немова намагався збити пил Наливайка, але зрозумівши, що нічого не вдається, звернувся до гостя: – Як тебе зовуть, добродію?

–Омельяном. Можна Омельком.

–Розповідай, як все відбувалось? – намагався, якомога спокійнішим голосом говорити Василь.

Іван Турок, немов би дар мови втратив. Він сів, обхопив, наголо вибриту, голову руками і дивився в землю. Лише буркотав злісно собі під носа.

–Та, як? – розвів руками Омелько. – Гетьман в один момент зібрав військо і покинув місто.

–Залоги також не залишив? – кинув пронизливий погляд на міщанина Северин.

–Ні, пане отамане. Жодного вояка. А тоді, за дні три, може чотири прибули вершники. П’ять сотень. Командує ними Кирик Ружинський. А я ж знаю, що він був свого часу наказним на Січі. Думав гетьман Лобода його прислав. Та ба’ ні. Це ж треба ось так зрадником стати.

–Не про це зараз, – буркнув Наливайко.

–Скажи, добродію, – сів навпроти гостя Василь, – як населення відноситься до Ружинського?

–Та як? – скривився Омелько. – Білоцерківчани завжди були на стороні запорожців. Ми пам’ятаємо хто перший стає на шляху бусурманів, коли їхня орда суне нашими землями. Кожен волів би, щоб зараз ви стояли у місті, а не той пройдисвіт. Це ж треба так продатися...

–Таки кожен? – запитувально звів брову Василь.

–Ну... – важко ковтнув слину міщанин. – З десяти дев’ять, ну може вісім, точно. Ось вам хрест.

–От і добре, – поплескав по спині гостя Немова і повів до виходу. – Дякуємо за інформацію. Ще буде до тебе одне прохання. Якщо не злякаєшся.

–Яке?

–Дамо знати, друже. Дамо знати.

Коли Василь, припадаючи на ногу, повернувся до намету, Іван мало отрутою не плювався.

–Я так і знав! – шипів він. – Клятий Лобода, знову підвів. Навіщо листи писав? У пастку нас заманив, чи що?

–Та, яку пастку? – невдоволено причмокнув Василь. – П’ять сотень, навіть верхових, не зможуть протистояти нам.

–Але й ми нічого не зможемо зробити їм, – не вгавав Турок. – Як викурити їх із замку маючи заледве три тисячі вояків? З яких половина новобранці.

–Схоже ніяк, – махнув рукою Северин. – На світанку вирушаємо до Трипілля. Там з’єднаємось із Шаулою і вирішимо що робити далі. Ех, таку фортецю втратили. Могли б тут дати відсіч клятій шляхті. Бились би лобом об ці стіни вічно.

Багряне сонце, що сходило, заіскрилось на снігу. Таке гаряче на вигляд і таке холодне взимку, воно починало свій шлях на вранішньому небі. Наливайківці уже були готові до відходу від Білої Церкви, як побачили на горизонті десятки хоругв, що височіли над небокраєм.

–Це ще кого лихий несе? – підійшов до Северина Іван.

–Може Жолкевський? – Богданко стрибнув у сідло, підвівся на стременах і приклав долоню до чола.

–Не може бути, щоб той чортяка нас ось так обійшов, – не йняв віри Наливайко. – Занадто мало часу минуло.

–Може Радзівіл? – висловив здогадку Василь.

–Що бачиш, хлопче? – отаман глянув на Богданка.

–Багацько війська. Тисяч з десять, як на мій погляд.

–Знамена впізнаєш?

Хлопець закліпав.

–Дуже вже яскравий сніг. Не можу розгледіти. Стривайте. З десяток вершників від’єднались і мчать сюди.

–Перемовини будуть? – здивувався Василь.

–За мною, – вставив ногу в стремено Северин і стрибнув у сідло. – Іване, за старшого. Василю, візьми козаків і за мною.

Вершники зустрілись посеред, всипаного снігом, поля. Зупинились за кілька ліктів один навпроти одного.

–Повірити не можу, що ти ще живий, пройдисвіте, – поправив сивого вуса Дмитро Дунай.

–Як же я радий вас бачити, товариство, – щиро усміхнувся Северин. – Де ж ви були, коли ми чекали на вас у Мозирі?

–Не так далеко, як виявляється, – відкашлявся в кулак Шаула. – Нажаль, наші вістові не повернулися. А коли ми дізнались бодай щось про тебе, ти уже дременув на Волинь.