Розділ 3

–Командуй, Іване, на постій, – сказав Северин. – Диви, як гарно ріка берег огинає. Ще й узвишшям іде. Кращого місця й не знайти.

–Це річка Синюха. Її звивисте русло захистить нас. Хоч трохи перепочинемо, – скривився Турок. – Люди вимучені, худоба і коні, ледь копита волочуть. Навіть Радзівіл так не напирав. Може, хоч тепер відчепиться. А то, як кліщ присмоктався.

–Не бав себе марними надіями, – не погодився отаман. – польний гетьман Жолкевський – впертий та встіпський. Від свого не відступить до останнього. Знаючи його, можу припустити, що він, зрозумівши свою осічку, вже мчить слідом не жаліючи сил. Тому стаємо лише на ніч. Зранку далі в дорогу. Підемо на Жовті Води.

Іван згідливо кивнув і поїхав виконувати наказ.

Богданко, хоч і втомився несамовито, але не подавав виду. Шалено боліла спина і ноги від їзди верхи. Хоч хлопець і міняв спосіб переміщення з верхового на піший, але це мало допомогло. А ще був Василь, за яким він мусів наглядати. Немова не міг ще самотужки пересуватись, хоч і в перший момент спробував. Але після марних намагань, подавив гнів, яким кипів через безпорадність, і зайняв місце на підводі. Богданко ж подбав, щоб наставнику було зручно. Постелив вдосталь соломи на долівку, вкрив її старими кунтушами, які зумів знайти. Життя жорстоке. А в час воєнних дій не має сенсу уповати на мораль. Тим, хто помирав від отриманих поранень, верхній одяг уже ні до чого. А живих він зігріє. І зігрівав.

Іван наблизився до підводи на якій розмістився Василь. Він спішився, розрівнявся, закладаючи руки за спину і добродушно глянув на Богданка. Той міцно спав, вкритий кунтушем, а поверх кожухом, майже з головою.

–Заснув, – усміхнувся Турок.

–Не має спокою, – обережно піднявся, опираючись на палицю Немова. – Доглядає за мною, як за немічним. Аж не зручно.

–Хлопчина молодець. Така відданість дорогого вартує. Козак росте. Якщо таких нащадків маємо, будь певен, не пропадемо.

–Приніс мені вечерю, – добродушно усміхнувся Василь, – і сів поруч. Я їм, а він, як завжди язиком лепече, запитує щось. То я й розповідаю йому. І про морські походи козаків, і про сухопутні. Враз чую, що він тулиться до мене. Не схоже на хлопця, думаю. Він же мужчиною себе показує, не любить пестощів. Я глядь, а він спить бідолаха. То я його положив і вкрив.

–Молодець малий, – погодився Іван. – Не кожен дорослий витримав цей непростий шлях. А він...

–Що є те є. А, що поляки? Ми відірвались?

–Северин передбачає, що не надовго.

–Йому звичайно видніше, – взявся розтирати зболілу ногу Василь. – Але до Дикого Поля уже рукою подати. Думаю врятуємось. Тим паче, якщо Жолкевський помчав слідом. Щоб п’ятнадцяти тисячному війську нас нагнати, потрібно йти необтяженим обозом. А це провізія і харчі. Коли закінчується міста і села, чим вони годуватимуться у дикому, безкрайньому степі. Горобців ловитимуть?

–Аби нам туди поспіти, – поправив шапку Іван.

Северин виявився правим. Ще сонце не визирнуло з-за горизонту, як з’явилось польське військо. Навіть Наливайко здивувався. Він не очікував, що Жолкевський так швидко наздожене їх.

–Він що, канчуками їх гнав? – насупився Іван, побачивши непроханих гостей.

–Одному Богу це відомо, – задумливо впер руки в боки отаман. – Лякає нас.

–Тобто? – не зрозумів Турок.

–На приступ не піде. Принаймні поки що. Військо, хоч і велике, але занадто втомлене з дороги. Не наважиться.

–Ну, хоч це добре.

Лиш Іван промовив ці слова, як загули гармати. Ядра не долетіли до табору якийсь десяток метрів.

–То ти так хочеш, пане гетьмане? – поправив вуса Северин. – Нехай буде по твоєму. Хлопці, готуй артилерію. Подивимось, хто кого.

Гармати викотили на бойові позиції і почали відповідати. Але ранок виявився нетиповим для зими. Із сонцем почав підійматись густий туман. Він оповив усе навколо, не даючи можливості прицільно вести вогонь. Як одна, так і інша сторона були певними, що в таких умовах не зможуть завдати противнику значних втрат. І ближче обіду, коли зрозуміли, що туман взявся на цілий день, припинили перестрілку.

Северин розумів – залишатись на місці неприпустимо. Так, можна було б укріпити табір, окопатись і довго тримати оборону з наявними припасами. Але це було б на руку полякам. З тою кількістю воїнів, яку мали під своїм командуванням Жолкевський та Замойський, одною частиною можна довгий час тримати козаків в оточенні, поки інша підвозитиме провіант. Наливайківці ж, з часом, залишились би голодним і без можливості вести вогонь. А помочі чекати не має звідки. Лобода боявся виступу проти шляхти, а Шаула десь пропав, лиш зайшов у Білу Русь.

–Іване, – поклав руку на плече товариша Северин, – готуй людей до відходу. Мусимо під покровом ночі, поки сприятлива погода, забратися звідси.

–А ти?

Наливайко лише хитро усміхнувся у відповідь.

Все намагались зробити тихо. Туман і темрява стали хорошими союзниками козакам. Підготовки до виступу поляки не помітили, а коли табір рушив, поспішно зібрались і кинувся слідом. Вперед послали кінноту, щоб сповільнити наливайківців. Але козацька артилерія та вогнепальна зброя робили своє діло – тримали ворога на відстані.

Наливайко уважно слідкував за переміщенням коронного війська. Він бачив, як в намаганнях зупинити табір, поляки розтягнулись у довгу колону. Цього Северин і чекав. Отаман вдарив коня плесом шаблі і вигукнув:

–Вперед, браття!

З туманної темряви, вминаючи сухі очерети, ламаючи голі вербові кущі, вирвались вершники. Дві сотні козаків, немов демони з найтемніших глибин пекла, налетіли на ар’єргард коронного війська. Принаймні так їх сприймали, заскочені зненацька, поляки. Вони не встигли перегрупуватись, як дві сотні козаків увірвались у їхні ряди. Рубали безжально направо і наліво. Більшість кинулись врізнобіч, рятуючи власне життя. Ті ж, хто наважився дати відсіч козакам, падав замертво, або пораненим.

Паніка виявилась такою сильною, що половина війська Жолкевського розбіглось. І вже, коли козаки наблизились до розположення польного і коронного гетьманів, лиш тоді поляки спохватились і зайняли оборону.