Розділ 2

На холодне ясно-блакитне небо викотився багряний диск сонця. Паморозь осіла на всьому навкруги дрібними кристалами. Холод буквально проникав усюди. Прошмигав у найменші шпаринки, закрадався під одіж і щіпав своїми колючими пальцями. Польовий вітер, час-від-часу, поривався, підіймав опалі сніжинки і кидав ними в подорожніх. Але мало хто звертав на це увагу. Запашілі від швидкої ходи і почервонілі від морозу обличчя, були суворими і зосередженими. Від коней і скотини підіймався пар. Нічний ривок дозволив наливайківцям уникнути оточення, проте коронне військо виявилось мобільнішим за литовське. Поляки ступали слідами козаків, відстаючи всього на кілька годин. Розіслані вусебіч розвідувальні кінні загони те й діло приносили вісті про наближення противника. Єдине, що можна було сприйняти за позитивні новини – коронному війську не вдавалось обійти козаків для оточення.

–Поляки тут, – скривився Турок.

І справді, на горизонті почали з’являтися вершники. Спочатку одиниці, а тоді десятки і сотні. Вони, немов зернята маку розсипані на снігу, вкривали білосніжну рівнину.

–Все ж дістали нас, – невдоволено причмокнув Северин.

–Погані справи, – зітхнув Турок. – Нічого. Вони не перші. Дамо відсіч. Це явно не все військо.

–Не все, – погодився Наливайко. – Але завдання у них зрозуміле – зупинити нас, або сповільнити, якщо не вдасться перше.

–Ми втомлені швидким переходом. Люди заледве на ногах тримаються.

–Вони також мчали за нами без перепочинку, – зауважив отаман. – То ж із силами і свіжістю у них також не все гаразд. Приймемо бій. І приймемо так, що мало не здасться.

–Ви бачили? – наблизився верхи Богданко. – Вороги наближаються.

–Добре, що ти тут, – очі Северина блиснули хитрістю. – Для тебе є завдання.

–Слухаю, отамане.

–Збери мені усіх ковалів. Нехай тягнуть молоти, накувальні та вільні ланцюги сюди. Мерщій.

Богданко не знав для чого це все отаману, але пришпорив коня і подався виконувати наказ. Турок здивовано звів одну брову і дивився на Наливайка, як на когось не сповна розуму.

–Що вже придумав? Вози ж з’єднані ланцюгами. Навіщо тобі ще?

–Краще не запитуй. Це, далеко, не хитрий план. Скоріше дурнуватий. Але іншого я не маю.

Іван лише хмикнув у відповідь. Знав бо, що Северин й так нічого не розповість. Була у нього така риса – тримати усе у таємниці. Потім кращий ефект. Але цього разу, Турок мало з коня не впав, коли дізнався задум отамана. Такої дурості йому й в голову не приходило.

Северин віддав віжки Івану і перестрибнув із сідла на підводу. Тут стояла гармата, а поруч з нею два гармаші.

–Товариство! – оголив шаблю Наливайко і підняв її вгору, щоб усі звернули на нього увагу. – Ворог наближається! І йде він сюди з однією метою – вбити нас усіх. Дороги для відступу немає. Тай не потрібна вона нам. Адже ми не боягузи. Ми – козаки. Вільні люди на вільній землі.

–Тааааак! – загуло багатоголосе.

Хтось підтримав вигуки свистом.

–Тож хіба личить лицарям гнітитися перед смертю?

–Нііііі! – знову загудів натовп.

–Зустрінемо її разом. Обличчям до обличчя. І подивимось, хто першим відступить – вона чи ми.

–Зустрінемоооооо!

–І я стану з вами, браття, пліч-о-пліч, як це було завжди. А доказом моєї відваги буде ось цей вчинок.

Северин поманив рукою одного з ковалів. Той нерозуміюче озирнувся і обережно наблизився.

–Кріпи скобу у підводу, – вказав на долівку Северин. – І ви усі, хто з молотами в руках. Кріпіть скоби, а до них ланцюги.

Задзвенів метал. Усі працювали синхронно так, що удари молота об сталь злились в один суцільний гул.

Северин виставив уперед ліву ногу.

–Кріпи кайдани.

Коваль здивовано звів брови. Він не міг повірити у те, що чув. Це вперше на його пам’яті, хтось добровільно одіває на себе кайдани.

–Ну! – гримнув Наливайко.

Скрипнули завіса і стальний обід обхопив ногу отамана.

–Тепер заклепуй.

Коваль кивнув і виконав наказ.

Северин узяв у руки холодний ланцюг і смикнув за нього кілька разів. Масивні ланки пронизливо задзвеніли.

–Ось! – продовжив отаман. – Це доказ того, що я з вами, браття. До кінця. І жоден артилерист не зійде з місця, поки ми, або не відіб’ємо атаку, або не поляжемо на місці. То, що, товариство, готові всипати перцю ворогам!?

Сказати, що наливайківці були здивовані – нічого не сказати. Але задум Северина вдався. Моральний дух козаків миттю змінився. Кожен, побачивши вчинок отамана, був готовий битися із подвійним, а то й потрійним завзяттям.

–Дамо перцюююю!

–До боююююю!

Наливайко задоволено усміхнувся. Він обернувся обличчям в бік ворога і дав команду:

–Заряджай!

Артилеристи заворушились. Набивали порохом гармати і вкладали в чорні свинцеві рури важкі кулі-снаряди. Козаки були готові зустріти противника. А, що найголовніше, мали чим.

–Вогонь!

Загуділи, немов громовиця, гармати. Ядра із шаленою швидкістю понеслись на вершників. Перший залп видався не досить вдалим. Наливайко відкоригував приціли, мало не на кожну гармату окремо.

–Вогонь!

Другий залп видався куди вдаліший. Наливайківці задоволено загули, коли побачили, як закуті в лати вершники почали злітати з коней.

Після наступного корегування, пролунав третій залп. Він виявився найболіснішим для крилатої кінноти. І можна було б уже розстрілювати вершників, але ті пришпорили своїх скакунів і швидко почали змінювати місце свого положення. Добряче по них ударив ще один залп. А далі знову довелось пристрілюватись.

Поляки маневрували, тримались на відстані. Козакам лиш це і було потрібне. Не зазнаючи власних втрат вони, мало того, що проріджували ряди ворога, ще й не давали йому наблизитись і обійти табір.

У крилатого війська було два шляхи – триматися на відстані, показуючи свою присутність, або йти на штурм. Добре розуміли, що коли наблизяться впритул, то гармати будуть для них не шкідливі. Гвинтівки ж їхньої броні не проб’ють. Хіба впритул. Втрачати, кружляючи в полі, вояків – не найкраща ідея. Тому кинулись на штурм. Стрімко і несамовито, розлючені через загиблих і поранених побратимів. Залпи гармат не зупинили їх, постріли з мушкетів не дали результату. Але Наливайко передбачив і це. Крайні підводи утикані гострими кілками, являли собою, щось схоже на їжаків з довгими голками. І, як десерт, отаман залишив для ворога гаківниці. Лише, коли кіннота наблизилась на достатню відстань і гармати стали неефективні, Северин дав команду палити з гаківниць. Потужності цій зброї хватало, щоб пробити обладунки. Вершники падали уражені кулями. Білий, незайманий сніг перетворився на червоне місиво. Лише кілька десятків поляків змогли зійтись з наливайківцям у рукопашному бою. Але прикриті вогнепальною зброєю козаки, без особливих труднощів тримали оборону.