Частина 5. Розділ 1.

Морози тиснули знатні. Це спрощувало пересування, перетин невеликих річок та потічків, які зима закувала в кригу. Мобільність наливайківців лише збільшилась. Але військо Радзівіла невпинно йшло слідом, а передові кінні загони не давали перепочинку. Раз-по-раз наскакували з атаками і, хоч усі спроби, увірватися в табір, були відбиті, та все ж це втомлювало і виснажувало козаків. На постій ставали, як зайці – готові при потребі, як найшвидше продовжити шлях. На ночівлі, якщо такі випадали, притискались до якоїсь річки чи болота, щоб убезпечити себе від оточення.

Так тривало кілька тижнів, аж поки наливайківці не зайшли на землі Острозького. Радзівіл хоч і був зятем князя, все ж стосунки між ними були не прості. Та й ваги у Речі Посполитій Констянтина мав куди більше. Тому Христофор не став ризикувати і гнівити тестя, а припинив переслідування. Козаки зітхнули з полегшенням. Не остерігаючись несподіваного нападу, вдалось зібрати трохи провізії та фуражу. На одному з узвишень організували табір, добре окопалися і стали на постій. Поки довели усе до ладу і, як слід перепочили від далекої і непростої дороги, минуло три дні.

Пересуватись стало куди легше. Тепер можна було зітхнути з полегшенням. Ніхто не гнав з усієї сили, не заганяв коней і скотину до змилювання. Населення, хоч і з підозрою поглядало на козаків, та все ж, більшість допомагала, упізнаючи у них загін повстанців. Поголос про хоробрих воїнів, які пішли проти знаті, облетів Україну, зачепив Білу Русь і навіть Польщу. Так, їх називали лотрами і розбійниками. Але це лише слова зажерливих шляхтичів. Простий люд же бачив у наливайківцях лицарів, непокірних повстанців, борців за праве діло, за справедливість.

Наприкінці лютого загін дійшов до Лабуня. Стали на околиці звичним табором, захищаючи себе з однієї сторони природною перепоною. Розклали багаття, напнули намети і врешті, зі спокійною душею, змогли зігрітися та поїсти теплого кулішу.

Василь важко підвівся на підводі і, опираючись на вербову палицю, яку йому вирубав Богданко, попрямував до намету. Джура уже поспішав до Немови з мискою теплого наїдку, коли перестрів його по дорозі.

–Чому самі піднялись? – розгублено запитав хлопець.

–Пора уже, – скривився Василь, демонстративно кілька разів стиснув і розтиснув кула на лівиці. – Рука уже майже не болить. А от з ногою гірше. Припадатиму на неї, напевне, до кінця віку.

–Може ще розходите?

–Дав би Бог.

–То куди ви, йдете? – звів брови Богданко. – Може б спершу повечеряли? Я ж і багаття розклав біля вас, щоб не змерзли, поки намети напнемо.

Василь поклав руку на плече хлопця і поплескав по дружньому.

–Дякую, ти найкращий із усіх джур... І з друзів, – сказав він. – Я б хотів пройтися. А, якщо вечеряти, то вже поруч з усіма.

–Гаразд, – кивнув Богданко, але відходити не поспішав.

Так вони разом наблизились до отаманового намету. Його ще не до кінця напнули, тому козаки сиділи поруч, навколо багаття. Укриття, ще поставлять, а куліш завжди теплим не буде.

–Ти дивись, які гості у нас? – підвівся Іван і розвів руки для обіймів. – Вже й ходить самотужки.

–Нічого, ще трохи і бігати буде, – щиро усміхнувся Северин. – Приєднуйся до гурту, коли вже прийшов.

Василь опустився на колоду, за допомогою Турка. Вона слугувала лавою. Куліш і справді був неперевершеним. Вперше за довгий час у ньому було достатньо складових. І тепер це була не просто юшка, більше схожа на воду, а справжнісінька каша.

Після вечері закінчили з наметом і сховались всередину. По мірі того, як сонце ховалось за горизонт, на дворі ставало все холодніше. Темрява принесла із собою тріскучий мороз. А разом з тим до табору прийшов гість у темному балахоні та довгій сутані. Його провели до отамана.

–Вітаю, брате, – скинув капюшон Дем’ян. – Вітаю, товариство. Як ся маєте?

–І тобі, дай Боже здоров’я, – здивувався Северин. – Тебе яким вітром сюди занесло?

–Та довелось мені покататися Волинню, поки вас знайшов, – старший Наливайко окинув усіх присутніх поглядом. – Радий бачити вас живими. Не всі цілі, але й на тому добре. Що трапилось, Василю?

–Дрібниця, – махнув рукою Немова, – зупиняв грудьми кінноту противника.

–І, як? Вдалось?

–Як бачиш, – усміхнувся Василь. – Я є, а кінноти немає.

–Що тут скажеш. Козак, – Дем’ян закинув голову і втягнув повітря носом. – Як же у вас тут смачно пахне.

–Зголоднів? – запитав Северин.

–Від теплої вечері не відмовлюсь. Та й від холодної також.

Богданко, без розмов і нагадування, вискочив з намету і незадовго повернувся з мискою кулішу і шматком хліба. Дем’ян покуштував кашу, причмокнув задоволено і сказав:

–До мене дійшли вісті, про ваші походеньки Білою Руссю. Та й не тільки до мене. Уся Річ Посполита гуде. Уніяти бісяться, шляхта і сейм скаженіють. Перегнув ти палицю, брате.

–Немає шляху назад, – насупився Северин, витягнувши люльку. – По твоєму, я мав розпустити людей і сказати їм, щоб йшли назад, до своїх панів? До тих від кого вони так виривалися?

–Чого ж ти на північ поперся?

–Ти знаєш. Стільки артилерії і вогнепальної зброї, як у мене, мало в кого знайдеться. Маю вдосталь і куль, і пороху. Радзівіл через це не міг ніяк до нас підібратись.

–Це все добре, – закивав Дем’ян.

–Але? – примружив очі молодший Наливайко.

–Коли перегинаєш палицю, вона зрештою ламається.

–Тобі не приходило в голову, що я її навмисне ламав?

–Для чого? – не зрозумів Дем’ян.

–По іншому, до зажерливих і високомірних вельмож нічого не дійде. А так, вони почнуть розуміти, що перегнута палиця ними, також може тріснути і щепки полетять просто в обличчя, болісно їх ранячи.

–Народним героєм вирішив стати?

–Називай, як завгодно. Головне мета.

–Так ось, що я скажу, – Дем’ян помітно розлютився, хоч і намагався вдавати спокій. Та мова з притиском видавала його. – Щепки уже полетіли. І досягли аж короля. Польське військо повернулось з Молдови. Османи відступили. Війни не буде. Все. Ти розумієш, що це означає?