Розділ 13

–Аж не віриться, – озирався Іван.

Його чорні воронячі очі блистіли у перших проміннях вранішнього сонця.

–Не поспішай поперед батька в пекло, – стримано пробурмотів Северин.

–Думаєте, литовці нас наздоженуть? – запитливо глянув на отамана Богданко.

–Дуже б цього не хотілося.

–Що правда, то правда, – погодився Турок. – Ми зараз не в надто хорошому стані, щоб відбивати атаки кількатисячного війська. Багато загинуло, повно поранених, безліч розбіглись хто куди, рятуючи свої життя. Думають, що їх не повиловлюють по лісах. Якби ж то.

–Залишились найкращі, найхоробріші. Ті, хто всеціло віддані справі, – задумливо сказав Наливайко, протираючи неголене підборіддя. – А ряди наші поповняться. Пригнічених і знедолених на Україні безліч.

–То куди ж ми прямуємо зараз? – запитав Богданко. – Де зможемо зупинитися, щоб перепочити? Адже постійно переміщатися ми не зможемо.

–Ти диви, – край губи Івана припіднявся в подобі усмішки, – стратег росте. Це добре, що ти розумієш такі речі. Хороший козак з тебе буде.

–Найкращий варіант – це Річиці, – відповів Северин. – Невелике містечко нижче за течією. Там і зупинимось.

–Вершники! – закричав хтось.

–Вершники! Вершники! – залунали по таборі.

Іван припіднявся на стременах і озирнувся.

–Радзівіл відправив нам навздогін кінноту, – скривився він.

–Варто було сподіватися, – поправив шапку Северин. – Командуй, нехай готуються до зустрічі. Стрільців розмісти по периметру. Пригостимо свинцем.

Турок потягнув коня за повіддя і подався виконувати наказ.

–Я також поїду, – сказав Богданко.

–Куди? – звів, у здивуванні, брови Северин. – Краще залишайся поруч зі мною. Так безпечніше.

–Знаю, – сумно кивнув хлопець, – але я мушу бути з ним поруч.

Отаман не сказав жодного слова. Лише повільно опустив повіки, мовляв роби, що маєш. Богданко важко зітхнув і поїхав до лівого флангу рухомого табору. Він повільно наблизився до одної з підвод. Його погляд був спрямований на двох козаків, які лежали поруч один біля одного. Бліді, немов сам сніг, який повільно політував навколо. А одяг вкритий бурими плямами крові. Один із них був наставник Богданка, Василь Немова. Очі його були закриті. Холодний грудневий вітер грав його чубом. Та козак не відчував, ані морозного повітря, ані сніжинок, які лягали на його обличчя.

Хлопчина тримався поруч, раз-по-раз озираючись на загін вершників, що наближався.

«Сотні зо три. Не менше», – подумав про себе молодий джура.

Його серце обливалось кров’ю. Ні він не боявся литовців. Звик уже у походах до постійної небезпеки. Боляче ставало, коли дивився на Василя. Богданко картав себе за те, що сидів у зарослях ліщини у той час, як його наставник самовіддано боронив табір. Хлопчина розумів, що навряд чи зміг би чимось допомогти, але відчував, що тоді мав знаходитись поруч. Адже це завдання джури. А так виходить, що він боягуз. А козаку, майбутньому козаку, так не личить. Коли побратим потрапляє під кінські копита, не гоже ховатися. Козак має безстрашно приймати бій. Інакше він не має права таким називатись. Це ж стосується і джури.

«Боягуз, клятий боягуз», – картав себе Богданко.

Хлопчина знову глянув на кінноту ворога. Не так уже й багато. Передовий загін посланий лише для однієї мети – наздогнати і прорвати оборону, або перегородити шлях, щоб основне військо Радзівіла мало змогу наздогнати наливайківців. А це вірна смерть. На даний момент, перевага козаків лише у мобільності та швидкості. Якщо ж їх цього позбавити, значно більше литовське військо змете їх. Особливо тут, на відкритій місцевості, посеред шляху. Де, куди не глянь, поле, рівнина. Лише на горизонті сріблиться тонка смужка Дніпра. Та вже пізно було кидатися до ріки. Та й розмоклий ґрунт, який ще не встиг як слід прихопитись крижаною кіркою, скоріше завадить, аніж допоможе.

Вершники невпинно мчали, готуючись до атаки. Заходили з правого флангу. Коней пустили галопом.

«Татари», – зауважив сам для себе Богданко.

Хто ж іще може краще атакувати верхи. Для штурму фортець, вони нікудишні воїни. А от для бою у полі – це грізний ворог.

Лиш наблизившись на потрібну відстань, татари випустили стріли. Чорна хмара із сотень жал здійнялась в небо, повисла на якийсь час і обрушилася на голови наливайківцям. А коли остання стріла вп’ялась в сиру землю, почувся голос Турка:

–Гаківниці! Вогонь!

Гримнули постріли. Заіржали коні, закричали уражені кулями вершники. Але турки продовжували мчати, оголюючи шаблі та викидаючи вперед довгі списи.

–Гвинтівки! Вогонь! – знову командував Іван.

Клацнули кремінні замки, зашипів, спалахнувши порох, полетіли смертоносні заряди. Але вороги настирно мчали на табір, не зважаючи на втрати.

–Гвинтівки! Другий залп!

Знову постріли, крики болю та іржанням коней.

–Вогонь без команди! – натиснув на гачок власного пістоля Іван.

Татари падали один за одним, уражені свинцем, який безжально прошивав їхні тіла. І зрештою, не добігши кілька десятків метрів до табору, вершники різко завернули. Залп був настільки кучний і дошкульний, що татари не витримали і, втративши десятки побратимів, кинулись навтьоки. Наливайківці ще пустили кілька пострілів услід і переможно загукали.

–Так вам, нелюди-бусурмани!

–Спідні підберіть, вояки!

–Куди ж ви? Ми щойно гостину приготували!

Козаки засвистіли, підтримуючи кпини побратимів. Це була, хоч і маленька, та все ж перемога. Вона давала надію, що таки вдасться втекти від Радзівіла і його війська.

Северин наблизився до Богданка. Отаман перевів погляд на Немову і скривився. Йому було гірко. Наливайкові довелось за життя втратити багатьох побратимів. На його очах помер, закатований Калиновським, батько. Але дивитись на понівеченого Василя, йому вартувало не аби яких зусиль.

–Відбились? – скоріше ствердив, аніж запитав Богданко.

–Відбились, – кивнув Северин. – Як...