Розділ 11

Вранішній приморозок перефарбував темні мури в біле. Присипав дрібними кристалами паморозі, яка іскрилась, переливалась неймовірними кольорами у останньому місячному світлі. А він невпинно бліднів на сіріючому небі, поки не став майже прозорим. Сонце ж, у свою чергу, почало боязко визирати з-за горизонту. Багряне проміння надало тонкому шару інію нових барв. Повітря наповнилось крижаною свіжістю. Краса та й годі.

Тиша була такою, що, здавалося, її можна було спробувати на дотик. А тоді, цей райський ранок порушили вигуки. Загриміли гармати. Застогнав камінь, битий чавунними снарядами. Закричали поранені люди. І рай в одну мить перетворився на пекло. Вояки Радзівіла пішли на штурм.

Прикрите вогнем, військо наблизилось до стін. Наливайківці вичікували, ховаючись за товстими мурами. А коли постріли стихли і нападники почали зводити драбини, захисники дали відсіч. Додолу полилась смола. Гаряча та тягуча, вона прилипала до усього на що потрапляла, а до людської плоті пригорала. Чим спричиняла жахливі опіки. Коли ж Іван Турок дав команду лучникам, у нападаючих полетіли стріли із запаленими наконечниками. Все охопило полум’я. Крики стогін і лайка заповнили все навколо. Ті поодинокі вояки, яким вдалося уникнути палаючої смоли і дістатись на вершину стіни, отримували смертельні удари списами та шаблями і стрімголов падали вниз.

Приступ закінчився ще до обіду. Немов побиті собаки, ті залишки нападників, які вижили, поплентались до своїх. А драбини ще довго горіли, палахкотіли та тліли, пускаючи вгору їдкий дим.

–Ось так вам! – переможно підняв вгору руки Богданко.

–Хороший початок ранку, – вдоволено потер підборіддя Іван.

–Це лише перевірка наших сил, – витер з ворожої крові шаблю Северин і вклав її в піхви. – Радзівіл промацує слабкі сторони, щоб згодом скористатись можливою шпариною у нашому захисті.

–Нехай намацує, – втомлено сів на мур Василь, зняв шапку з червоним шликом і втер спітніле обличчя. – Поки знайде, пів війська втратить.

–Твоя правда, – кивнув Турок.

–Ще б Матвій якось нас відшукав, – задумливо глянув у далечінь Наливайко. – Бо ж не за горами той час, коли Потоцький із Заморським з Молдови повернуться. А це ще п’ятнадцять тисяч війська.

–Та й про Ходкевича не варто забувати, – поправив чуба Немова. – Він також захоче помститись за свої маєтки.

–Нехай стає в чергу, – усміхнувся Іван. – Багато кому зі шляхти ми залили масла за шкіру.

–Буде їм наукою, – кутики губ отамана злегка припіднялись. – Щоб не вважали себе небожителями, до яких не дотягається рука правосуддя.

Наступна ніч видалась неспокійною. Артилерія працювала на повну. Гатили зі сторони головних воріт. Але козаки заздалегідь обложили їх мішками зі землею. То ж хоч і щіпки летіли вусебіч, але увірватись всередину не було можливості.

Козаки відповідали прицільним вогнем. Ядра економили, хоч і мали їх вдосталь, як і пороху. Але, на відміну від війська Христофора Радзівіла, поповнити їх не було звідки. Северин і сам був знаним артилеристом. То ж і вимагав від гармашів чіткого виконання наказів та злагодженої роботи. Що їм добре вдавалося. Зрештою, Радзівілу довелось відвести свою артилерію на більш безпечну відстань.

Протягом наступного тижня, наливайківці зуміли відбити ще два наступи. Кожен наступний ставав все настирнішим. Але козаки добре зайняли оборону і завдавали противнику значних втрат. Відступаючи, вояки Радзівіла отримували не менш болючих ударів, ніж при штурмі. Захисники фортеці стріляли їм у спину. Пускали сотні куль і стріл. Місцевість перед замком, після кожного наступу, була всіяно трупами. Козаків це бадьорило, підіймало бойовий настрій. Вони не лише починали розуміти, що їм вдасться вистояти. Вони починали у це вірити.

Двадцять три дні тримались наливайківці. Відбили п’ять атак ворога. При чому, остання була такою потужною та стрімкою, що деяким воякам Радзівіла вдалось навіть прорватись не лише на мури, а й на подвір’я фортеці. Але завзятість та самовідданість козаків стала для захисників винагородою. Вони так посікли і порубали ворогів, що лише кільком десяткам вдалось повернутись у свій табір. Це був серйозний удар по авторитету гетьмана. Через що військовий дух у його війську падав рівно на стільки, на скільки піднімався у наливайківців.

Северин, за звичкою обходив замок по стінах. Оцінював обстановку, виглядав переміщення військ противника, надіючись побачити щось незвичне, якусь хитрість від гетьмана. Але найбільше отаман сподівався побачити на горизонті загін Шаули. Як би там не було, якими б значними не здавалися звитяги його війська, але надії на зняття облоги було мало. А вимотувати і вибивати армію противника доведеться безкінечно довго. Та й Радзівіл розуміючи, що навряд чи візьме фортецю приступом, обрав вичікувальну позицію. Час-від-часу гатив з гармат, а коли починали відповідати із замку, швидко переміщався, міняв позицію. Гетьман уже знав, що за стінами ховається близько шести тисяч наливайківців. Цим він і вирішив скористатися. Провізії такій кількості людей, а ще й худобі та коням, навряд вистачить довше, ніж на кілька місяців. Голодним доведеться вийти, покинути фортецю. Або, дочекавшись підмоги, все ж вибити козаків. Чого зараз зробити, у нього явно, бракувало сил.

Наливайко це розумів. Поки що стіни захищали його і військо. Але відносно швидко вони стануть кліткою. А підмоги усе не було. Лобода знову схитрував, вкотре довівши свою ненадійність, а Матвій десь зблудив, так і не дійшовши до Могилева.

Богданко стояв, приклавши руки до лоба. Хлопець склав долоні дашком, закриваючись від яскравого сонця і вдивлявся у далечінь.

–Що там, козаче? – наблизився Северин.

–Військо, – відповів хлопець.

–Чиє? Скільки? – намагався хоч щось розгледіти отаман.

–З вигляду, кілька тисяч, – знизав плечами Богданко. – Далеко ще. Не дуже добре видно.

–Знамена які? – у Наливайка зажевріла надія, що це Шаула.

–Ніби червоний стяг. Щось жовтіє на ньому.