Розділ 10

Холодний осінній вітер кидав дрібні краплинки дощу просто в обличчя Северина. Отаман стояв на мурі фортеці. Одну ногу він поставив на зубець і вперся ліктем на коліно, подавшись вперед. З жевріючої люльки тягнулась вгору тонка цівка диму. Наливайко дивився на військо Христофора Радзівіла, яке почало таборитись неподалік. Воно готувалось до штурму. Життя – цікава штука. Ще кілька днів тому козаки брали приступом фортецю, а тепер ці стіни стали для них захистом.

–Про що думаєш, отамане? – вирвав Северина з роздумів Василь.

–Та є про що, – вклав люльку до рота Наливайко.

–Як вважаєш, спочатку підуть на штурм, чи пришлють переговірника?

–Не важливо. Так чи інакше дійде справа до перемовин, – випустив хмару диму Наливайко. – І Радзівіл це прекрасно розуміє. Він не встиг, щоб ударити нам у спину. Тож козирів у нього не має. І нехай Лобода знову підвів, та козаків Шаули вистачить, щоб пошарпати литовське військо.

–Будемо надіятись, що про загін Матвія, Радзівіл не дізнається швидше, ніж потрібно.

–Несподівана поява дала б перевагу. Це так. Та все ж, напевне, не принесе перемоги.

–Посланець від Шаули говорив, що вони забрали усі гармати із собою, – очі Василя іскрились надією. – А це не мало важить.

–Згоден, – вибив допалену люльку до мура Наливайко, видув залишки тютюну і сховав за пазуху. – В дивні часи живемо. За вогнепальною зброєю майбутнє. Так, вона ще не досконала, але все змінюватиметься з плином часу.

–Як я розумію, саме незрозуміла до кінця позиція Лободи стала причиною того, що ти не наважився йти з ним на з’єднання? – запитав Немова.

–І це також, – сумно всміхнувся отаман. – Григорій славний воїн, розумний стратег. Але він належить до заможних козаків. Має маєтки, які боїться втратити. Саме це часто впливає на його рішення. Але у цьому світі бути хорошим для всіх не вдасться. Нажаль, він не розуміє, що вельможі, при першій можливості, викинуть його, як приблудного собаку. В той самий момент, коли він стане їм некорисний. Хто-хто, а я це знаю. І залишається запитання – чи прийме його після цього товариство? Чи пробачить? Козаки – вільний народ, непокірний.  Хто-хто, а я це знаю не за чутками. Лиш раз оступися і поставиш тавро собі на все життя.

–У твоєму випадку все склалось непогано.

–Частина козаків і досі не пробачила мені того, що під час повстання Криштофа Косинського, я зайняв протилежну сторону. І не пробачить ніколи, – Северин по-дружньому, поплескав Василя по плечі. – А тепер ходімо. Досить мокнути. Потрібно, як слід готуватись до оборрони.

–То все ж скажи, як думаєш спочатку підуть приступом?

–Не знаю. Зрештою, точно підуть.

Але наступного ранку прийшли переговірники. Троє набундючених шляхтичів з високомірними поглядами і гордовитою поставою. Одіті у дорогий одяг, вони, демонструючи усім єством огиду до козаків, зайняли місця за столом.

–Слухаємо вас, добродії, – спокійно почав Наливайко.

–Великий гетьман литовський, каштелян троцький, воєвода віленський, польний гетьман... – почав той, що сидів посередині, але Северин його зупинив жестом руки.

–Нам чудово відомі всі реґалії, титули і заслуги Христофора Радзівіла, – кепкуючи, усміхнувся отаман. – Достатньо буде називати його просто гетьманом. Бо ми так вестимемо перемовини кілька діб поспіль. Давайте, панове, до діла. По суті.

Шляхтичі усі три, як один забурмотіли і невдоволено замотали головами. Та все ж, головний з них продовжив.

–Гетьман вимагає від вас покинути замок, здати усю вогнепальну зброю, в тому числі гармати, віддати хоругви і знамена подаровані австрійським імператором в тому числі. Ватажок та затійник усіх цих злочинів проти корони, має здатися і буде ув’язнений та доставлений на справедливий суд його милості короля і Сейму. Іншим дозволять повернутись по домівках, де кожен пан особисто вирішить, яке покарання чекає на підданого.

–Всього лиш? – картинно хмикнув Северин. – А я ж було, грішним ділом, подумав... Та це ж не умови, а байка якась. Такої добродушності  та поблажливості я ще у своєму житті не зустрічав.

–Досить дуркувати, – ще більше набундючився шляхтич.

Двоє інших, немов по команді, також насупились.

–Хіба це я дуркую? – обличчя Наливайка враз стало кам’яним. – Передайте своєму гетьману, нехай йде під три чорти з такими умовами. Подивимось якою кількістю війська він готовий пожертвувати, б’ючись лобом об стіни фортеці.

–На інші умови можете і не сподіватись. Це й так занадто поблажливо.

–Вельми вдячні за вашу людяність та добродушність, – підвівся Северин, даючи зрозуміти, що перемовини закінчились. – Сподіваюсь ви знаєте, що сказати гетьману.

–Так, звичайно, – звівся переговірник і простягнув Наливайкові лист. – Пан Христофор передбачив таку невдячну відповідь на його щиру пропозицію. Тому наказав передати вам це.

Шляхтичі, немов напужені індики, пішли до виходу. Біля дверей, головний із них зупинився, обернувся і кривлячи самовдоволену міну сказав:

–Немає у тебе козирів у рукаві, лотре.

Северин зрозумів про що йде мова, але не подав вигляду. Лише переклав листа з руки в руку.

–Про що це він? – зосереджено глянув на отамана Немова, коли посланці покинули залу.

Наливайко ще раз оглянув згорнутий аркуш з печаткою витисненою поверх воску. Це був відбиток гербу Радзівіла. У цьому Северин не мав сумніву. Він зламав печатку і розгорнув листа. Пробіг очами по короткому тексту, закусив губу, важко зітхнув і жбурнув аркуш на стіл.

–Не прослизнули, – підійшов до вікна отаман.

Іван, не беручи у руки листа, прочитав написане і задумливо потер потилицю.

–Отже вістку Шаулі не вдалось передати, – скривився Турок.

–Одна новина краща за іншу, – важко опустився на лаву Немова.

–Є лише одна причина, з якої Радзівіл кличе нас на північну стіну фортеці завтра в обідню пору, – повернувся Северин і обперся двома руками на стіл.