Розділ 9

Наливайко любив спостерігати, як відбуваються події. Вважав правильним тримати усе на контролі. От і зараз, отаман зайняв зручне місце на невеликому пагорбі, з якого чітко бачив ворота фортеці. Поруч, як і зазвичай стояли його вірні товариші, Іван Турок і Василь Немова. А за останнім, «хвостиком» слідував і Богданко.

Вони бачили, як переговірник наблизився до фортечних воріт, як прочинились невеликі двері і той увійшов всередину.

–Ну, – почесав підборіддя Турок, – хоча б впустили. Може до чогось і домовимось.

–Не говори гоп, поки не перестрибнеш, – густі брови Северина зійшлися на переніссі.

–Я таки не втямлю, – закусив губу Іван, – навіщо ти нас сюди привів? Арсенал це добре, але я знаю тебе занадто багато часу, щоб повірити, що ти пішов би на такий ризикований хід.

Северин, не зводячи прискіпливого погляду з темних мурів Могилівської фортеці, пхнув руку за пазуху кунтуша і витягнув аркуш паперу. Це був лист. Воскова печатка зламана, але шнурування залишилось.

–Тримай, – сказав отаман.

–Від кого? – насупився Турок в здогадках.

Северин не відповідав.

Іван розгорнув лист і уважно прочитав. По мірі того, як очі бігали рядками розмашистих написів, його обличчя змінювалось. З абсолютно серйозного і зосередженого стало веселим, а на устах замайоріла усмішка.

–Чому ж мовчав? – мало не вигукнув козак, передаючи аркуш Василю.

–Я б і зараз не давав. Ще не час, – похмуро відповів Наливайко.

–Що там? – дер шию Богданко у намаганні прочитати лист.

–Непогані новини, – пробурмотів Василь.

–Непогані? – здивувався Турок. – Прекрасні.

–Я не можу до кінця бути впевненим у цих словах, – скривився Северин.

–Підтримую, – кивнув Немова.

–Лободі не можна вірити, після того, як він знехтував домовленостями в Барі, – у голосі Наливайка вчувались нотки злості. – Те, що він рухається на північ вздовж Дніпра, ще не означає, що дійде до нас. Лист написаний ще два тижні тому. Мали б бути уже близько.

–Григорій ще той мастак сидіти на двох стільцях, – погодився Василь. – І з товариством добрий, і з шляхтою ручкається.

–Тому що сам шляхтич, – зітхнув Іван. – Але у листі написано, що разом із Григорієм йдуть запорожці очолювані Шаулою.

–В кому-кому, а в Матвієві я не сумніваюсь, – куточок губ Северина злегка піднявся. – Та й Дунай із ним. Без сумніву.

–Може і Лаврін є? – очі Богданка заблистіли надією.

Хлопчина однаково скучив, що за сестрою, що за братом. І можливість побачити хоча б когось із них, гріла з середини, бадьорила.

–Скоріше за все, – сказав Турок. – Дмитро завжди у похід бере усіх чоловіків з сім’ї. Попереднього разу лише зять залишився вдома. І то через поранення.

–Якби ми з’єднались з Лободою, – вдоволено прицмокнув Немова, – мали б небачену силу. Можна було б з Радзівілом потягатись. І не тільки.

–Доходять чутки, що під його булавою дванадцяти тисячне військо, – поправив вуса Наливайко, не зводячи погляду з фортеці. – Поживемо – побачимо, як воно буде. А поки що, маємо робити свою справу.

–Щось довго немає переговірника, – зауважив Іван.

Ніхто не встиг ніяк відреагувати, як на одній із веж фортеці з’явився багато одягнутий чоловік. Він поставив одну ногу на мур і підняв руку. В ній тримав за чуба голову.

–Наливайко! – кричав він. – Ти лотр і розбійник. А з такими ми, шляхтичі, ні на які домовленості не підемо! Сиди там за мурами і чекай поки Радзівіл тобі хвоста не підсмалить! А ось тобі доказ того, що перемовин не буде!

Шляхтич картинно жбурнув голову донизу.

Скули на обличчі Северина заходили від гніву. Що-що, а посланець, переговірник – це недоторкана особа в усі часи, у будь якій війні.

–Зазнались... – зашипів отаман. – Ми дали їм занадто багато часу, щоб прийняти розумне рішення. Поблажки не буде. Цього, – Северин кивнув у бік шляхтича, – бажано живим привести до мене. Побачимо, як він заспіває, коли на шию ляже лезо шаблі. Скільки ґонору залишиться?

Штурм почали вдосвіта з обстрілів фортеці. Вбивство побратима розізлило козаків. Вони рвалися у бій з несамовитим завзяттям. Прикриті гарматними та мушкетними залпами, козаки кинулись в атаку, немов штормові хвилі на скелі. Спочатку захисникам замку вдавалось стримувати напад, але натиск не те, щоб не слабшав. Він лише посилювався. Міщанин Роман, схоже розповів правду, про невелику кількість захисників. Вони не змогли обороняти стіни одразу по всьому периметру. Наливайко розумів це, тому й дав команду атакувати з різних напрямків. Ще й так, щоб важко було зрозуміти, на якому відтинку стіни приступ настирніший. Для захисників атаки козаків виглядали хаотично. Вони перекидали сили то туди, то сюди. Але, зрештою, козаки раз-по-раз долати захисні мури, прориваючись всередину. І вже коли сонце скотилось на захід та торкнулось горизонту, ворота фортеці відчинили. Кіннота увірвалась всередину і налетіла на залишки оборонців, немов коршуни на домашню птицю. Гнів козаків вилився в несамовиту та жорстоку січу. За вдіяне з побратимом, нападники не знали жалю. До сутінок фортеця впала.

–Ґонору більше ніж потрібно, – під’їхав Наливайко до порубаного бездиханного тіла.

Отаман одразу впізнав у мертвому, того шляхтича, що кинув голову переговірника з вежі.

–Цьому хоч вистачило честі померти гідно, – задумливо глянув на міщанина Турок.

–Честі померти вистачило, – презирство наповнювало голос отамана, – не хватило честі жити, як людина. Переступаючи усі людські закони, потрібно пам’ятати, що рано чи пізно, розплата прийде. Ані мури, ані вельможі, навіть сам Бог не захистить.

–Катюзі по заслузі, – промовив Богданко.

–Влучно сказано, – погодився Іван.

–Готуйте фортецю до оборони, – глянув у темніюче небо Наливайко. – Тут ми зможемо відбивати атаки Радзівіла довгий час. У нього занадто мала перевага у кількості війська, щоб взяти замок. Ще й добра частина татар, які не звиклі до облог. А знаючи запальний характер Христофора, ряди його армії знатно порідіють.