Розділ 8

Весь, кількатисячний загін, під проводом Наливайка, йшов настільки чітким строєм і у такому порядку, що мало якому війську вдавалося подібне. Це був живий табір, жива фортеця, яка, немов моноліт чи єдиний організм рухався до своєї цілі. Усі були впевненими у подібному захисті. Козацький досвід неодноразово показував його ефективність.

Северин їхав, здебільшого, в авангарді. Але часто сам об’їжджає табір по периметру, щоб контролювати стрій. Він добре знав, що порядок і чітке виконання наказів у тій ситуації в якій вони опинились, вартує життя. Наливайко не по чутках знав, хто такий Христофор Радзівіл. Це був знатний шляхтич з не менш знатного роду. А походів у яких він брав участь не злічити й на пальцях двох рук. Титули його обліпили з усіх сторін. Від старости кількох міст до великого гетьмана литовського. Ще й до всього, Радзівіл являвся зятем князя Василя Констянтина Острозького.

Не те, щоб Наливайко боявся гетьмана, але зважаючи на співвідношення сил, розумнішим було уникати прямої сутички. Сміливість та відвага зовсім не передбачає бездумно кидатися в бій. Подібне, більше схоже на дурість. А Северин, як виважений стратег і досвідчений, загартований боями воїн, подібних кроків намагався уникати. Він знав, що тягатися із п’ятнадцяти тисячним професійним військом на рівних немає змоги. Мало того, що у нього самого людей у два з половиною рази менше, то ще й лише кожного п’ятого із них можна було б назвати досвідченим воїном. Занадто мало. Але отаман знав, як діяти, навіть у таких, здавалося б, безнадійних ситуаціях.

–Северине, – під’їхав Турок, – куди ми їдемо?

–На схід, – сухо кинув Наливайко.

–Це ми й так бачимо, – долучився до розмови Немова. – Але навіщо?

–Вглиб Білої Русі, – нахмурився Іван. – Для чого? Чому не повертаємось на Україну? (тут вживаю саме «на», тому що у той час, який описується в книзі Україна ще не була державою). Чи не розумніше б було шугнути на південь, в Дике Поле?

–Цього вони і хочуть, – кинув хитрий погляд на товаришів. – І Радзівіл думає, що ми саме так і вчинимо. Тому намагатиметься перерізати нам шлях. Та він шукатиме нас не в тому місці.

–Але зрештою Христофор про все дізнається, – не вгавав Турок. – І прийде за нами. Відріже нам шлях на південь.

–Нехай, – усміхнувся Северин. – Чи знаєте ви, який арсенал у Могилеві?

–Ми йдемо до Могилева? – запитав Богданко.

Хлопець і уявлення не мав де знаходиться місто про яке говорять дорослі. Але він не знав і про всі попередні міста, містечка та села через, які вони проходили. Життя його крутилися лише в одному місці. Богданко знав лише декілька сіл навколо його рідного і чув про деякі міста, такі, як Київ, Чернігів, Чигирин, Луцьк чи Львів. Ну і звичайно захоплювався, як і кожен хлопчак, Січчю. Але після втечі від пана Кшештовського він почав свою подорож. Так, Богданко б волів побачити і Дике Поле і Запорозьку Січ за інших обставин. Хотів би, щоб батьки, сестра та дідусь, зараз, були живими, а бабуся нескаліченою. Та доля склалась саме так. А зважаючи на обставини, можна було сказати, що Богданко, Лаврін і Даринка народились в сорочках. Хто б міг подумати, що в глибині лісу, оточеним нелюдами дітям, прийде таке несподіване спасіння.

–Заради арсеналу ось так ризикувати?

Іван не міг повірити, що отаман може діяти настільки необачно. Він знав Северина багато років, пройшов з ним тисячі кілометрів та брав участь в десятках боїв. І жодного разу не бачив необдуманого рішення. А тут таке.

–Заради спільної справи, – спокійно відповів Наливайко.

–З ким? – насупився Турок. – В Могилеві ми не знайдемо підтримки. Це не Брацлав, не Луцьк і навіть не Слуцьк. Найбільше на що можемо сподіватися – це кілька десятків бідних селян, які влиються в наш загін.

–Не забувай про арсенал, – в голосі Северина вчувався неприхований сарказм.

Іван вирішив не продовжувати виказувати власне обурення. Натомість пришпорив коня, кинувши наостанок:

–Огляну табір.

 Немова мовчав. Він значно менше часу знав Северина, але завдячував йому усім, що мав. Це за гроші Наливайка Немову навчили читати та писати. Ще юного Василя, тоді солдат надвірної варти, взяв під свою опіку. Забезпечив житлом і достойним вихованням. За його кошт юнак одягався, їв і жив. Щодня Северин тренував Василя. Вчив усього, що умів сам. Натомість, хлопчина допомагав по хазяйству і прислуговував у церкві, де відправляв Служби Божі, старший з Наливайків, Дем’ян. Тож тепер і сказати щось впоперек не мав ніякого бажання. Знав, що Северин давно уже зважив усі «за» та «проти» і вибрав найкращий із шляхів.

Могилів, як і прогнозував Турок, зустрів козаків непривітно. Простолюд ще так-сяк сприйняв прихід загону. Особливо, коли зрозумів, що чіпати їх ніхто не буде. Знали ж бо, що таке, коли йде військо. Найбільше й страждають звичайні люди. То годуй, то квартируй, а то й останнє добро позабирають. Та й без жорстокості не миналося. І це, якщо говорити про своє військо. Вороже ж зносило усе, що бачило, грабувало, ґвалтувало і убивало. А наливайківців у цих місцях і не знали, як сприймати. Ніби й Річ Посполита, ніби й одна держава, але і пани, від вельможних до менш значних поміщиків, і священники в церквах говорили, у один голос:

–Злочинці, лайдаки, лотри, грабіжники, вбивці, горлорізи.

Але загін Наливайка поводився відмінно від інших. Грабували лише шляхту. Кожен з козаків знав, що отаман суворий ватажок. Під його командуванням чітко дотримувались усіх правил, притаманних запорожцям. За п’янку наказували жорстко і виганяли із загону. А за грабунок звичайних селян чи міщан били до півсмерті канчуками. Кілька таких випадків трапилось, ще на початку походу. Але після того, як винуватці отримали по заслугах, жоден, навіть найбільший пройдисвіт не наважувався на подібні вчинки. Це військо, за кожним не вгледиш. Сюди потрапляють, як і ті, що свідомо йдуть за ідею, так і ті, що окрім нажитися ні про що й не думають. Але найгірші – ті, для кого приносити страждання іншим – найвища насолода. Благо останніх одиниці. Та й з ними Северин намагався швидко розправитись.