Розділ 7

–А це місто буде більшим ніж Петраків, – брови Богданка підстрибнули вгору.

–Слуцьк, – не зводячи погляду з фортеці, яка височіла над містом сказав Василь.

–Володіння Єрохима Ходкевича, – збив шапку на бакир Іван. – Знатний дука і шляхтич. Це вже вам навіть не Симашко.

–Ходкевича немає наразі в замку, – витягнув улюблену люльку Северин. – А арсенал тут достойний.

–Звідкіля знаєш? – підозріло глянув на отамана Турок.

Наливайко хитро усміхнувся у відповідь.

–Добрі люди сказали.

–Про Ходкевича? – не вгавав Іван.

–І про нього і про дванадцять гармат, сімдесят гаківниць, сім сотень гвинтівок, припасів до них і безліч холодної зброї, – прицмокнув люльку Северин і сивий дим появився вгору.

–Ого! – мало не вигукнув Богданко.

–Хороша здобич може бути, – задумливо звів погляд вгору Василь.

–Але чого вона нам вартуватиме? – сумнівався Турок. – Це вже поважна фортеця. Якщо міщани забажають, то довго зможуть нас стримувати.

–Розбивайте табір, – Наливайко, немовби не чув, що говорить Іван. – Зі сторони півночних воріт розмісти вершників. Сотні три. Але найкращих. Ти, Василю, візьми Мартинка з його сотнею і будь готовий перед світанком. Буде робота.

–Отаман знову якусь хитрість задумав, – усміхнувся Богданко.

–Ніякої хитрості, хлопче, – підморгнув Северин. – Все набагато простіше, ніж здається.

На землю опустилась ніч. Темна і непроглядна. Навколо Слуцька запалали сотні вогнищ. Ніхто не йшов на приступ, з чого усі були задоволені. Окрім міщан. Вони то якраз переймалися. Особливо шляхта. Та й було чого. Слава йшла попереду Наливайка. Знали ж бо, що Северин оббирає знать. Через що простий люд тягнеться до нього, часто підтримує і поповнює ряди війська. Це ще більше бентежило шляхту. І не дарма.

Акурат перед світанком зі стін фортеці долинув свист. А тоді усе стихло.

–По конях! – стрибнув у сідло Наливайко.

І три сотні зібраних Турком вершників уже сиділи верхи, готові кинутись у бій.

–Підводь людей ближче, – сказав Северин Василю. – І, будь що, не дай зачинити ворота. Нехай навіть каміння з неба летить. Зрозуміло?

–Так, – кивнув Немова, оголюючи шаблю.

–Вперед! – закомандував отаман, пришпорив коня і, припавши до його гриви, помчав щодуху.

Вершники скакали в непроглядно пітьму, слідуючи за своїм ватажком. Здавалось перед ними безодня, а на горі, на мурах, почали загорятись стріли. От-от і вони здіймуться вгору, а тоді посиляться козакам на голови. Але жоден не замислювався над цим. Усі довіряли отаману і рухались слідом.

–Вогонь! – закомандував Василь.

Гримнули постріли гвинтівок. Цілили у вогники на мурах. Влучити було важко, майже нереально, але це не давало засипати побратимів-вершників стрілами.

Почувся скрип. Десь там, у пітьмі. Це скрипіли засови. Потім завищали пронизливо петлі і у темній проймі північних воріт спалахнув вогонь смолоскипа. Хтось старанно махав ним із сторони в сторону.

Вершники направились просто туди. Прикриті шквальним вогнем побратимів, вони увірвались у фортецю, немов буря. Всі, хто намагався чинити опір, падали, або замертво, або поранені.

Слідом рушили й інші. І коли сонце повним диском вигулькнуло на горизонті, Слуцьк був захоплений козаками. Абсолютна більшість відмовилась вступати в бій і склала зброю. Інші ж поплатились життям.

Наливайко з нерозлучними товаришами під’їхав до двоповерхової будівлі вікна якої були заґратовані, а на масивних дверях висів здоровенний замок. Неподалік входу стояли два козаки і вояк з міської варти. Він вперся спиною до стіни, вирячив очі і підняв підборіддя, підперте вістрям шаблі.

–Отамане, – вдоволено усміхнувся один із козаків, показово дзеленькочучи в’язкою ключів. – Маємо подарунок для вас. Цей пройдисвіт хотів п’ятами накивати, але трішки не встиг.

–Хороша робота, хлопці, – спішився Северин і відвів шаблю від горлянки ключника. – Ну. Відчиняй.

Той руками, що несамовито трусились від страху, почав перебирати ключі. Він не втримав в’язку і впустив її на землю.

–Не потрібно аж так тривожитись, – наблизився Турок. – Якщо не втнеш якоїсь дурниці, то житимеш.

–Так, так, – забелькотів ключник, падаючи на коліна і підіймаючи в’язку. – Я все зроблю... Все зроблю...

Зрештою, важкий замок було відкрито. Шморгнув стальний засув і двері прочинились. Арсенал і справді виявися вражаючим. Окрім тієї зброї, про яку говорив Северин, всередині були ще десятки діжок з порохом і незліченна кількість куль до гвинтівок та гаківниць. Ще й кілька сотень ядер до гармат.

–Оце так, – потер потилицю Іван, зсовуючи шапку собі на лоба. – Скільки живу, стільки зброї в одному місці ще не бачив.

–Зможемо дати бій хоч самому чорту, – усміхнувся Северин.

–Якщо насмілиться явитись, – підняв гаківницю Турок і зважив її у руках. – Хочеш потримати, хлопче?

–Авжеж, – підстрибнув Богданко і вхопив зброю. Він несподіванки того, що вона така важка, зойкнув і мало не впустив з рук. – Оце так гвинтівка.

–Бачиш гак? – вказав Василь. – Ним зачіпляють гаківницю за мур, або борт човна. Цю зброю із собою не носять. Вона надто важка. Та й віддача у неї ще та. З ніг може звалити.

–Можна й на віз чи підводу приспособити, – глянув на наставника Богданко.

–Хороша ідея, – поплескав по плечі хлопця Наливайко, а тоді звернувся до Івана. – Прослідкуй, щоб усе це охороняли надійні люди.

–Буде зроблено, – відповів Турок.

–Северине, – насупив брови Немова. – Ти плануєш тут залишатись?

–Так. Питання лише в тому, на скільки довго? Відправ Мартинка до містечка Копиль. Це кілометрів двадцять, тридцять на північний-захід звідси. Нехай розвідає, як справи в околицях і місті. Може ще й там чогось корисного знайдемо. Якщо ні, то хоча б інформацію цікаву вивідає. Маємо знати де зараз Ходкевич. Та й про інших знатних шляхтичів не потрібно забувати. Багато хто зараз із гетьманом Жолкєвським у Молдові. Але є ще ті, хто може зібрати чимале військо проти нас.