Розділ 3

Богданко бачив, як слуги навантажували вози та підводи різноманітним крамом, від позолочених церковних хрестів та підсвічників до перин та подушок. Він видерся на високу тополю, поближче до верхівки, і уважно спостерігав за метушнею на подвір’ї єпископа. Сам же Терлецький вимахував руками, вказуючи, що куди нести, при цьому визвірюювався на людей, обкладаючи їх міцним словечком. Навіть сюди Богданко чув майже усі слова сказані єпископом.

Хтось затарабанив у масивні дерев’яні ворота ззовні. Терлецький стрепенувся і вказав на вхід своїм гайдукам. Озброєні люди оголили шаблі і наблизились до воріт.

–Хто? – запитав один.

–Посланець від старости.

Бряцнув засув, скрипнули важкі завіси. Прочинились двері, які знаходились просто у воротах. На подвір’я увійшов невисокий чолов’яга. Він був одітий досить просто, але не побідняцьки.

–Пан Олександр Симашко запрошує ваше преосвященство у замок, – сказав він і простягнув єпископу лист, згорнутий в циліндр.

Терлецький зламав печатку і розгорнув аркуш паперу. Він пробігся очами по тексту, а тоді закрутив головою із сторони в сторону.

–Дякую, звичайно, за запрошення, але я вимушений відмовитись. Цей лотр Наливайко, зі своїми розбійниками, зайняв місто. Вони уже зібрали данину зі шляхти та костьолів. Наводить свої порядки, а простолюд преться у їхні ряди, немов ошаленілий. Староста не зможе втримати замок тими силами, які у нього є.

–Пан Олександр відправив гінців з листами до вельмож. Якщо зможемо вистояти тиждень, то знать прикрутить Наливайка. А ваших два десятка людей могли б добре прислужитись при захисті маєтку старости.

–Уже раз намагалась шляхта з Наливайком розібратись. І чим усе закінчилось? – фиркнув єпископ. – Під Брацлавом військо шляхти змели з лиця землі торік. Та ще й ніхто не знає де зараз Лобода. Тут лиш поголос пусти і одразу із запоріжжя вискочать кілька тисяч босоти, щоб поживитись шляхетським майном. Згадай хоча б Косинського. По всій Україні за ним гонились, а він в той час брав місто за містом, фільварок за фільварком, маєток за маєтком. Я маю намір покинути Луцьк на деякий час. Що раджу зробити і старості. Поки не пізно.

Богданко причаївся і сидів так тихо, як лише міг. Не так боявся, що його помітять, як хотів почути про що йде мова. Пощастило, що вітер дув у його сторону, підхоплював слова і хлопець зрозумів майже усе сказане. Він вирішив, що досить сидіти на тополі. Тим паче, що посланець від старости відкланявшись, вийшов із подвір’я. Богданко хвацько спустився з дерева і помчав брукованими вулицями до свого наставника.

Хлопець протиснувся крізь натовп людей, які зібрались на подвір’ї для того, щоб вступити в козацьке військо. Тут були різні чоловіки, як за віком, так і за достатком. Хтось міцно закутувався у старий полатаний кожух, все ще носячи солом’яний бриль, який ніяк не відповідав погоді, хтось мав непоганий жупан, шаровари чи лляні штани і плащ з теплим коміром на плечах. Були й такі, які до боку припнули шаблі, а то й за пояс всадили пістоля. Хоча їх виявилось зовсім мало. Здебільшого тут зібрались бідні міщани, втомлені від постійного гніту вельмож та знаті. Для них це була можливість утекти, скинути пути навішані шляхтою, стати вільними.

Немова сидів за масивним столом і довгим гусячим пером записував прізвища та імена охочих вступити у загін Наливайка. Василь, лиш почувши голос Богданка, який вигулькнув поміж людей, підвів очі.

–Та пропустіть же, – продерся до столу хлопчина.

–З чим прийшов? – усміхнувся Турок, який сидів поруч. – Хочеш до нашого загону, парубче?

–Негоже такому поважному козаку жартувати, коли я приніс таку важливу звістку, – насупив брови Богданко, через що Іван пирскнув зі сміху.

Його прикладу послідували кілька присутніх.

–Ану, цитьте! – вийшов з темного кута отаман. – Розповідай, що трапилось?

Вмить усі стихли. Богданко розглянувся навколо, даючи зрозуміти, що розмову не повинні чути усі присутні.

–Гаразд, – кивнув Северин, закликаючи хлопця. – Василю, Іване ви також йдіть сюди.

Немова, Наливайко та Богданко вийшли у іншу кімнату. Тут за столом сидів Дем’ян, уважно розглядаючи брата з побратимами. Хлопець розповів усе, що почув і випнув груди, серйозним поглядом вп’явшись у Турка.

–Це всього лиш жарт, – скуйовдив волосся Богданка Іван. – Я ж знаю, що ти справжній козак, відданий побратим і товариш.

–Отже розіслав гінців? – потер підборіддя вказівним і великим пальцем отаман. – Що ж, староста сам напрошується на неприємності. Думаю в його хоромах, конюшнях і зброярні знайдеться багато потрібних для нашого війська речей.

–Часу не так уже й багато, – сказав Дем’ян. – Потрібно брати замок приступом. Мої люди розвідали усе. В маєтку Симашка не більше півтори сотні вояків. І далеко не кожен має бажання покласти голову за старосту.

–Часу нам вистачить. Та й людей також, – твердо відповів Северин.

–Ще й мої допоможуть, – кивнув старший Наливайко.

–Іване, займись підготовкою козаків. Маєш два дні. Василю, ти навідай нашого старого знайомого, єпископа.

–Не випускати його з міста? – запитав Василь.

–Нехай їде, куди захоче. Це вже не має значення. А от коні, підводи і все, що на них, нам пригодиться. Так навіть краще. Застанемо його в дорозі і не доведеться брати приступом маєток. Я думав він так засів, що й носа не висуне, поки ми тут. Але ж ні. Хоче чкурнути.

–Уявляю обличчя Терлецького, – задоволено усміхнувся Турок. – Навіть заздрю тобі, Василю.

–Єпископа ми уже бачили на в’їзді до Луцька, – потер долоні Немова. – А от Симашко так забарикадувався у своєму маєтку, що коли ми до нього дістанемось, його напевне серце схопить.

–Досить теревені розводити, – відкашлявся в руку Наливайко. – До роботи. А ти, хлопче, молодець. Лише бережи себе, щоб не вийшло так, як у Брацлаві.

–Я стараюсь, – гордовито усміхнувся Богданко.

На землю опустилась пітьма. Щойно почали де-не-де на небі з'являтись поодинокі зорі, визираючи з-за хмар. Час наближався до півночі. Джура їхав поруч зі своїм наставником. Позаду, в три ряди, прямувала сотня кінних козаків. Сутичка з гайдуцами Терлецького була не бажаною. Але, якщо вже до такого дійде, то перевага наливайківців має бути тотальною.