До Луцька, військо, під проводом Северина Наливайка, підійшло близько обіду, на третій день після того, як табір навідав Дем’ян. Місто зустріло козаків досить спокійно. Не було, ані оборонних валів, ані міщан, які б посилено готувались до захисту. Здаля було видно міську варту замку, яка повільно проходжувались мурами замку. А на дорозі стояв невеликий загін вояків. Трішки попереду склавши руки на патериці (у християнстві жезл пастиря, вищого священнослужителя) стояв чоловік. Його, рясно побита сивиною, довга борода різко контрастувала з абсолютно чорною рясою і митрою (головний убір єпископа).
–Вітаю вас, славне товариство, – ступив крок вперед священнослужитель, розвівши руки, немов для обіймів.
–І вам доброго здоров’я, – зупинив коня Наливайко.
Отамана уже попередили про незвичного чоловіка на шляху. Северин одразу здогадався хто це і виїхав вперед. Як і зазвичай, не відставали від Наливайка Турок з Немовою. Та й куди ж без Богданка.
–Що вас, вельможний пане єпископе, змусило покинути свої теплі покої в такий то холодний день? – поправив вуса Северин. – Невже все для того, щоб зустріти на шляху загін козаків?
–Жартуєш? – усміхнувся чоловік. – Це добре. Можливо і розмова задасться.
Отаман спішився і наблизився до співрозмовника. Єпископ демонстративно простягнув ліву руку, вип’ячуючи безіменного пальця з перстнем для поцілунку. Северин усміхнувся і потиснув руку священнослужителю. Стиснув так, що той мало не завищав.
–Вітаю, єпископе Кириле Терлецький. Вражений, що такий поважний пан, виявив мені і моєму війську такий почт.
Єпископ картинно нахилився вбік, кидаючи погляд на козаків.
–Не надто велике військо у тебе, отамане Северине Наливайко. Так, зграя.
Козак повторив жест Терлецького і вдавано задумливо потер підборіддя, оглядаючи десяток закутих в лати солдатів, які стояли позаду єпископа.
–Що є те й є. Не думаю, що нам вдасться подолати ваших бравих воїнів. Сили уже надто нерівні.
–Не личить тобі, отамане, дуркувати.
–Можу сказати те ж саме і про вас, вельможний.
–Ти ж розумієш, що староста луцький Олександр Семашко, не дозволить тобі увійти у місто.
–Ну це ми ще побачимо. Можемо перевірити, зрештою, – скривився Северин, потираючи потилицю. – Як гадаєте? Та й не видно десь цього бравого захисника міста. Як несоромно прикриватись священнослужителем?
–Йди краще з Богом, своїм шляхом, – твердо сказав Терлецький.
–Так і роблю. І зараз на моєму шляху стоїть це прекрасне місто. В мої плани входить отаборитись тут на кілька днів і погостювати у Луцьку. Можливо, навіть у покоях старости, – в голосі Северина вчувалась неприхована насмішка.
–Зайдеш у місто і на тебе обрушиться гнів короля і гнів господа. Це я тобі обіцяю.
–З богом ще доведеться зустрітися на Великому суді. А з королем навряд.
–Договоришся, схизмате. Ой договоришся, – замотав головою єпископ із сторони в сторону.
–То що? Ми пройдемо, чи як? Шкода буде забруднити ваш чистий одяг. Коні ж вони такі. Під копита не дивляться. Йдуть туди, куди вершник направить.
–Слухай! – зціпив зуби Терлецький.
Слина так і бризкала з рота. Обличчя його побагровіло, а очі налились кров’ю. Якусь мить єпископ дивився на Северина. А отаман стояв, зачепивши великі пальці рук за шкіряний черес, і самовдоволено усміхався.
–Це ще тобі віддасться, – зашипів Терлецький. – І тобі, і твоєму брату, і твоєму князю. Чи думаєш я не знаю, що Дем’ян шастає Луцьком? Щось винюхує і підбурює людей. Легко здогадатися чиїх рук це справа.
Наливайко не відповідав.
–Скажи, що тобі потрібно?
–Відпочити з дороги, – витягнув люльку Северин, приставив до вуст і дмухнув, щоб перевірити прохідність повітря і видути залишки тютюну.
–Відпочинь деінде, – буркнув єпископ.
Терлецький підняв праву руку махнув пальцями. Вмить до нього наблизився один із міської сторожі. Він тримав чорний мішечок, всередині якого щось дзеленчало.
–Я зібрав гроші. Візьми і йди геть, – на обличчі єпископа вималювалась неприхована відраза. – Твоїй босоті вистачить.
Люлька отамана уже димілась, а він вдоволено прицьмокував мундштук.
–Бери викуп і забирайся, – Терлецький забрав мішок у вартового і простягнув Северину. – І, щоб я не бачив цього зброду в Луцьку.
Отаман закрив одне око і злегка нахилив голову. Ніби вагався, брати гроші чи ні. Зітхнув вдавано важко, усміхнувся і кивнув головою.
–Іване, візьми у святійшого мішечок.
Турок зістрибнув з коня і виконав наказ отамана. Наливайко, в цей же час, сів верхи і вдарив коня п’ятками вбоки. Високий вороний кінь рушив просто на єпископа. Терлецький відступив, не розуміючи, що відбувається.
–Що ти твориш, хлопе!? – заволав він.
–Тепер грошей вдосталь, можна і в хорошу корчму завітати. А вам, пане єпископе, раджу зійти з дороги. Інакше доведеться відшкрібати.
–Ти ж взяв гроші, лотре! Зовсім совість втратив!?
Северин зупинив коня поруч з Терлецьким і злегка нахилився. Очі його горіли ненавистю.
–Це ти про мою совість говориш, єпископе? – зашипів він. – Ти – той, що зветься божим чоловіком, займає такий високий сан у церкві і при цьому називає людей схизматами, босотою та зграєю обідранців? Та хіба тобі відомо, що означає дістати кошт? Чи знаєш ти, що таке лягати спати з порожнім шлунком? Коли кишки такого марша грають, що й сон не бере. Думав хоч раз, чим нагодувати голодних дітей чи в що б їх одіти? Звичайно ж ні. Тому що ти зажерливий, зверхній покидьок, який жере від пуза, спить до схочу і живе в теплих покоях, кутаючись в перинах. Думаю, прийшов час трохи змінити це. Геть з дороги! І посіпак своїх забери, бо без голів залишаться.
Кирило Терлецький незадоволено дивився, як повз нього проходить козацьке військо. Людські ноги, колеса підвод та возів і кінські копита здійняли такий пил, що єпископу довелось затуляти обличчя. Він аж кипів і цю злість виказували очі. Хто б міг подумати, що якийсь волоцюга ось так його навколо пальця обведе. І гроші забрав, і в місто попхався.