Частина 4. Розділ 1

Військо йшло повагом, неспішно. Підводи та вози були набиті різноманітним крамом. Та все ж традиції не зраджували. Переміщались, дотримуючись звичного для козаків порядку – чітким прямокутником. Щоб, при можливому нападі ворога, можна було швидко зайняти ефективну оборону.

Багряно-жовте листя, підхоплене ще досить теплими подихами осіннього вітру, політувало у повітрі, опускалась, м’ягко лягаючи на землю. Бабине літо взяло гору, хоч і ненадовго, над холодами, які невпинно наближались.

Богданко припав до шиї вороного скакуна і мчав щодуху. Майже рік минув з того часу, як хлопець витягнув з багна цього коня. Він прикипів до тварини і ніяк не хотів міняти її на якусь іншу. Хоч Василь кілька разів умовляв Богданка пересісти на стригуна, що підійшов би за розмірами. Зрештою, сідло, хитромудрими придумками пристосували так, щоб хлопчина міг, на скільки це було можливим, відчувати себе комфортно верхи.

–Затятий у тебе джура, Василю, – склав у трубку губи Турок. – Хто б міг подумати, що після тих кількох падінь з коня, на початку, зараз ось так їздитиме?

–Має він до цього хист, – погодився Немова. – Ще й затятість, не аби яку.

–Хорошим козаком виросте, – задоволено поправив вуса Наливайко. – Доки такі родитимуться, доти слава козацька житиме.

–Твоя правда, – погодився Іван. – Чесні та порядні козаки, а особливо ватажки, дорогого варті.

–До чого ти хилиш? – кинув хитрий погляд на побратима Северин. Хоч і добре розумів, про що той веде мову.

–До поступку Григорія Лободи. То про повстання домовляється, підтримує таке рішення, то до закликів шляхти схиляється.

–Згоден, – кивнув Василь.

–Сперечатися не стану, – звів брови Наливайко, – але й погодитись до кінця не можу.

–Це чому ж? – здивувався Турок. – Майже рік минув після ради у Барі. Всі, як один, схвалили твою пропозицію підняти повстання. А тоді Лобода, отримавши від шляхти добрий кущ, зібрався і пішов з усім військом на Волошину. І це тоді, коли коронне військо було зайняте назріваючою війною з Османською імперією. А сам Ян Замойський усіма стараннями садив на престол Молдови Ярему Могилу. Він залишив нас самих.

–Добре, що князь Костянтин Острозький надав нам притулок в Остополі, – не зводив очей з підопічного Василь.

–Все воно то й так, – погодився отаман, – але провізії на той час нам бракувало. Як і озброєння, зрештою. Як то кажуть: немає лиха без добра. І звернення до нас австрійського ерцгерцога, Максимільяна третього, цьому доказ. В Угорщині нам вдалось нажити краму і зібрати достатню кількість фуражу. Лобода завдяки походу в Молдову, зробив те ж саме. Тим паче, що нам вдалось відвести від нас підозри. Король і Сейм уже досить косо на нас поглядали.

–Ех, – махнув рукою Іван, – не довіряю я Лободі. Вже занадто він хитрий. Шукає легших шляхів. Та й де він тепер?

–На Січі, – самовдоволено усміхнувся Наливайко.

–Ти певен? – не йняв віри Турок.

Северин занурив руку за пазуху і витягнув змотаний в циліндр аркуш паперу. Він простягнув лист побратиму.

–Чому не розповів? – запитав Василь, спостерігаючи, як Іван розгортає аркуш.

–Ось розповідаю, – знизав плечами отаман. – Вершник прибув лише вранці.

–І про що пише Лобода?

–Не він, – пробіг очами по рядках Турок. – Це від Матвія Шавули. Лобода справді на Січі. Товариство не підтримує повстання. Тобто не всі його схвалюють. Кошовий отаман, Богдан Микошинський, на відріз відмовляється від такого задуму. Але Шавула збирає бажаючих і доєднається до Лободи. За прогнозами їх буде три-чотири тисячі.

–То все ж повстанню бути? – скоріше ствердно сказав Немова, аніж запитав.

–Саме так, – легка усмішка зачаїлась у вусах Наливайка.

–Якщо так, – віддав листа Іван, – то чому ми йдемо на північний-захід? Це ж у інший бік від Січі.

–І у мене з’явилось одне запитання, – прискіпливо глянув на отамана Василь. – Ще з самої Угорщини ми не увійшли у жодне місто, не зупинялись довше, як на ніч. Складається враження, що ми кудись поспішаємо. Куди ж?

–Побачите. Лише трішки терпіння.

На ніч знову стали постоєм так, щоб була можливість швидко продовжити дорогу. Теплий жовтень цьому сприяв. Козаки не надто вибагливі в походах. Зазвичай вистачає сідла чи кулака під головою, жупана чи свити, якими б можна було вкритися і невеликого багаття, щоб гріло вночі. Намети написали вкрай рідко. Хіба при холодних осінніх чи весняних опадах, або морозах.

Северин напів лежачи обперся на сідло і, задумливо вглядаючись в зоряне небо, затягував люльку. Іван сидів ближче до багаття, чистив пістолі та гвинтівку і перевіряв їхні запали. Іван снував то вправо, то вліво, не знаходячи собі місця. Він щось тихо бурмотів собі під носа.

–Та сядь уже, – сказав Турок. – Нічого з Богданом не трапиться. Скоро повернеться.

–Не трапиться? – обличчя Немови стало червонішим, ніж гарячі язики полум’я. – Його уже занадто довго немає. Як тут не перейматись, знаючи вміння цього юнака знаходити на свою голову пригоди практично будь де?

–Твоя правда, – випустив дим Наливайко. – Але на диво, йому завжди вдається вийти сухим із води. Ще й рознюхати часто щось вдається.

–Ага! Крім того випадку, коли попався шляхті в руки, – не вгавав Василь.

–Це можна і не рахувати за невдачу, – Іван глянув через дуло гвинтівки. – Ми ж були поруч. Та й не забувай, що ти нажив собі не аби яку славу, убивши того найманця.

–Ай, – махнув рукою Немова. – Та шрам, після того поєдинку на ціле передпліччя, носитиму все життя, – він підніс кінцівку і кілька разів стиснув і розтиснув кулак. – Стільки часу минуло, а я й досі відчуваю її.

–Деякі рани бувають набагато серйознішими, ніж здаються. Але, як не крути, шрами красять мужчину, – вибив залишки тютюну з люльки Северин, сховав її за пазуху і заклав руки за голову.

–Насправді, – кивнув Василь і вглянувся в темну далечінь, – це невелика ціна за життя хлопця. Здається їде.