Розділ 6

Десь, далеко на сході, з-за горизонту, почало боязко визирати сонце. Небо пофарбувалось у сірі тони. Чорні дощові хмари, виливши на землю незліченну кількість води, почали розходитись, гнані вітрами. Дорогою до Брацлава веревицею тяглися вози та підводи, завантажені крамом з розбитого табору.

Наливайко стояв на мурі, потягував люльку та вдоволено усміхався. Поруч, як і зазвичай, були Тишкевич та Турок. І куди ж без Богданка?

–Вони й не зрозуміли, що трапилось, як ми уже пройшли табаром на повному скаку, – усміхнувся Іван.

–Шляхта цього не пробачить, – задумливо сказав Роман.

–Хтось би, можливо і сумнівався, але не я, – випустив густу хмару диму Северин.

–Прийдуть мстити, – закусив губу війт.

–Думаю, що зможу обезпечити тебе і місто.

–Я не потребую захисту. Наразі міщани є головними тут. Влада у руках простого люду. Хто б міг таке уявити? Відчувши свободу, люди уже не забажають її віддавати.

–Брацлав – особливе місто, – задумливо потер підборіддя Наливайко. – І люди тут не аби які. Ти і населення, його більшість, якщо говорити щиро, прийняли мене і козаків з відкритими обіймами. Я б не хотів, щоб через мої дії ви постраждали.

–І, як ти це собі уявляєш? – звів брови Тишкевич.

–Ходімо, – поманив рукою товаришів Северин, – навідаємо Василя. Одразу декому листа напишу.

–Листа? – запитливо глянув на отамана Богданко. –Кому?

–Королю.

–Самому королю? – здивувався хлопець.

–Авжеж, – кивнув, усміхаючись Наливайко.

Немова припіднявся, коли в хату увійшли його товариші. Він був досить блідий, а очі обрамлювали темні кола. Та все ж козак приязно усміхався.

–Богданко усе мені розповів. Ти знову показав геній тактики, отамане. Шкода, що мене поруч не було. Шкода, що я цього не бачив.

–Твої битви ще попереду. Лиш би швидше з ліжка піднявся. Але пані Горпина знає, вочевидь, свою справу.

–Де ти тут панів бачив, Северине? – усміхнулась господиня, підносячи їжу. – Сідайте до столу. Поїжте хоч щось.

–За кілька днів виїжджаємо до Бару, – зайняв своє улюблене місце, з торця, Наливайко. – Там наші сили будуть більш вагомі, коли об'єднаємось з Григорієм Лободою.

–Хороша думка, – погодився Василь. – Можливо за цей час я вже зможу сісти верхи.

–О це вже ні, – грізно вперла руки в боки Горпина. – Я не для того тут бігаю навколо тебе, щоб ти із сідла випав у дорозі.

–Я уже набагато краще почуваюсь, – винувато звів брови Василь.

–Ще б пак. Я й не сумніваюсь. Але цього недостатньо, щоб сісти верхи. А зараз до столу. Давай. Хутчіш. Якщо уже в силі чуєшся.

Немова відкинув ковдру і сулхняно поплентався до гурту.

–Вважаю, тобі краще вилікуватись як слід, – погодився з господинею Северин. – Ще бракувало, щоб рана почала гноїтись. Так можна не лише руку втратити, а й життя.

–До Бару всього нічого. Менше дня шляху, – не вгавав Василь.

–Тим паче. Приїде... – отаман перевів погляд на Богданка. – Приїдете у будь який час. Адже ти, хлопче, приглянеш за ним?

–Звичайно, – з усією серйозністю відповів той.

–Васали Великої Порти знову носа на схід повернули, – зіщулив очі Іван. – Приходять вісті, що коронний гетьман Ян Замойський з Галичини рушив на Волошину. Допоки зберігається така ситуація, Речі Посполитій буде неспідручно бавитись у війну з нами.

–Можливо навіть навпаки, – закивав Тишкевич.

–Знать до цього ласа, – зняв шапку з червоним шликом Турок і провів долонею по голеній голові. – Коли козаки потрібні – обіцяють золоті гори, а коли ні – роблять вигляд, що нічого не обіцяли і нічого не знають.

–Але це, у будь якому випадку, дасть нам час, щоб організуватися, – погодився Роман. – А тобі, Василю, можливість остаточно залікувати рану і набратися сил.

–Не варто забувати про Калиновського, – лише при згадці прізвища шляхтича очі Наливайка заіскрились злістю, а зуби заскреготали. – Він і без підтримки залишається небезпечним і достатньо сильним.

–Тут і не посперечаєшся, – погодився війт. – І грошей у нього багато, щоб зібрати достатнє по кількості військо.

–Достатньо, – задумливо повторив Северин. – Але це знову ж таки час.

Хтось затарабанив у двері. Так часто і сильно, що господиня спочатку аж підстрибнула від несподіванки. Але тоді насупила брови, набрала грізного вигляду і швидким кроком попрямувала до дверей.

–Зараз, як комусь стукну, – пробурмотів вона.

Всередину забіг юнак, переводячи погляд з Горпини на Романа.

–Пане війте, – стискав він у руках довгасту скриньку, – усе приніс, як ви наказували.

Тишкевич повів головою, мовляв, неси сюди. Юнак наблизився, поклав принесене на стіл і гайнув геть, коли Роман дав на це згоду.

–Не розумію, – хмикнув Тишкевич, – навіщо ти це робиш? Ніхто ж не послухає. Навіть читати не будуть.

–Ну... – затягнув Наливайко, відкриваючи скриньку. – Читати прочитають. Та й від тебе це відведе, хоч не усю, але частину небезпеки. Зрештою, воєнні дії між заходом та сходом призупиняється і вони почнуть шукати винних у кривавій різні під Брацлавом. Не хочу, щоб тебе і міщан зробили крайніми.

–Чи це допоможе?

–Допоможе, – твердо відповів Северин. – Усім відомо, що у мене давні рахунки з Калиновським. Його маєтки постраждали більше ніж інші, від збору провізії. Я б навіть сказав лише він зазнав великих збитків. Навіть дурень складе це у голові. А лист лише стане цьому ще одним підтвердженням.

Отаман розкрив скриньку і розклав на столі увесь вміст: кілька аркушів паперу, три пера, тальк і закорковану ємність із чорнилом.

–Що ж почнемо, – Наливайко відкоркував чорнильницю, вмочив перо і почав писати, піддиктовуючи собі у голос. – Вельможному пану і милостивому королю Речі Посполитої, Сигизмунду третьому Вазі.

Пан Калиновським, моєму батькові без усілякої причини ребра поламав. Таким чином батька мого зігнав зі світу. Я ж за цю кривду вирішив йому помститися способом тим, яким умію – вогнем та мечем. Бо ж не знав правних способів вирішення цього конфлікту. Так, як не є у них свідомим і не маю потрібних накладів для ведення процесу, як чоловік бідний.