Розділ 5

         Богданко так стомився після останніх пригод, що лише, вмостившись навпроти печі, одразу заснув. Прокинувся уже ввечері. Коли відкрив очі, побачив за столом Наливайка, Турка та Тишкевича. Вони перешіптуючись, щось показували на столі.

–Це буде найкращий варіант, – Северин перевів погляд з Романа на Івана. – Тим паче, що малий розповів, що вони отаборилися в низовині, щоб сховатись від наших очей.

–Згоден, – кивнув Турок.

–А я маю сумніви, – скривився війт. – Хлопець сказав, що табір розміром приблизно такий, яким ви стояли перед боєм на гряді, коли зустрічали османів. А це в рази чотири більше ніж у нас. Потрібно тримати оборону в місті. За цей час прийде Лобода на допомогу з Бару і вдарить їм у спину.

–Думаєш, вони про таку можливість не знають? – звів брови Наливайко. – Несподіваний удар, як би ми цього хотіли, не вдасться.

–Але із загоном Лободи нас буде вдвічі більше ніж зараз. А це половина від війська, яке зібрав Стрижевський, – стояв на своєму Роман. – Вести штурм міста, коли в тилу ворог не дуже зручно.

–Зовсім незручно, я б сказав, – погодився Турок.

–Так і є, – хитро примружив очі Северин, – а, що, якщо штурму міста не буде? Лише облога. Лободу вони, безумовно, стримають і будуть вичікувати.

–На що? – не розумів Тишкевич.

–Доки у нас не закінчяться припаси. Їх і зараз не надто багато. Все, що змогли відібрати силою у прихвостнів Калиновського. Скільки ми зможемо вистояти за таких умов? Місяць? Два?

–До півроку дотягнемо, – впевнено відповів війт.

 –А далі? – застукав пальцями по столі отаман.

–Будемо робити вилазки, нападати на ворога вночі. Як ми це прекрасно уміємо, – знизав плечами Іван.

–І що далі?

–Лобода збере ще загони охочих. Можна послати по допомогу на Січ. Ані Дунай, ані Шавула не відмовлять. Доки вони прийдуть ми вистоїмо, – сказав Роман.

–Все ви говорите ніби й вірно, – наповнив свою улюблену люльку тютюном Северин і припалив. – Та є кілька але, – він зробив паузу і затягнувся. – По-перше – вороги також зможуть поповнювати армію. При чому швидше ніж Лобода. У них грошей більше і виглядати вони будуть у виграшній позиції. А до таких, ласі до заробітку, найманці швидше підуть. Отже досить швидко перевага Стрижевського знову стане вчетверо більшою. По-друге – не забувайте про Потоцького, Жолкевського і їхніх п’ятнадцять тисяч, озброєного до зубів, реєстрового війська, яке й досі стоїть на Галичині. Поки запорожці зберуть хоча б п’ять-десять тисяч козаків, то польське військо буде уже під Брацлавом. Зважаючи на те, що зима на носі, велика частина товариства роз’їхалась по зимівниках. До їхнього приходу нас уже витягнуть з міста і посадять на палі. То ж ми у будь якому випадку в програші.

–Далеко дивишся, отамане, – зітхнув Турок і обперся на спинку крісла.

–Аж занадто, – скривився Тишкевич. – Що пропонуєш робити? Не повірю, що ти погодишся віддатися на милість Стрижевському ось так просто.

–То давайте нападемо на них, – Богданко так тихо піднявся з ліжка і підійшов до козаків, що ніхто і не помітив.

–Кому, кому, а тобі завзяття не позичати, малий, – усміхнувся Іван.

–Якби усе було так просто, як ти говориш, – глянув на хлопця Роман.

–А де мій кінь? Мій Сивогрив? – Богданко подивився запитливо на Турка.

–Він у конюшні. Я забрав скакуна з того місця де ти його прив’язав до верби. Не найкращий, але досить хороший жеребець. Хоч трохи завеликий для тебе.

–Нічого, приловчуся. Зате швидкий. А, як він мчатиме в атаку? Усі дрижатимуть від страху, – задер гордовито носа вгору Богданко.

–В атаку, – задумливо покусував мундштук люльки Наливайко.

Ніч була темна, хоч око вибери. Важкі хмари, більше схожі на зимові, аніж на осінні, оповили небо. Пітьма була такою непроглядною та густою, що, здавалось її можна було попробувати на дотик. У повітрі витала напруга.

Важкі ворота прочинились із пронизливим скрипом. З міста почали виїжджати вершники. Вони перетинали річку кам’яним мостом і шикувались на розлогій рівнині. Останнім виїхав Наливайко, Турок, Тишкевич, а поруч і Богданко на Сивогриві.

–Пам’ятай, – глянув Северин на Романа, – якщо ми не повернемось, подбай про хлопця і про Василя. Не дай їх образити нікому.

–Не дам, будь певен.

–Що це означає? – не розумів Богданко. – Я не поїду в бій?

–Ти джура Немови, хлопче, – поплескав його по плечі Турок, – а він у бій не йде. Тому ти також.

–Але ж на гряді ви говорили, що я також і ваш джура. Я б мав йти у бій поруч.

–Іншим разом. Зараз ти більше пригодилися Василю. Допоможеш стати йому на ноги, – Наливайко перевів погляд від Богданка на Романа. – Заодно і війту допоможеш за порядком у місті слідкувати.

–Ти впевнений? – запитав Тишкевич Наливайка.

–Ні, – спокійно відповів отаман. – Але це найкраще із можливих рішень.

–Тоді удачі, друже.

–Вона нам точно пригодиться, – глянув у чорне небо Турок і глибоко вдихнув. – Дощем пахне у повітрі.

Лиш тільки вимовив ці слова Іван, як на землю почали падати грубі краплі. Спочатку поодинокі, але з кожним разом дощ набирав сили. І вже за мить він переріс в суцільну сиву стіну.

–Холодний, брррр, – провів долонею по обличчі Северин. – Та це на краще. Час виступати.

Наливайко підігнав коня п’ятками, об’їхав вишикуваних вершників і зупинився попереду. Він розвернувся, витягнув шаблю з піхов, підніс її над головою і піднявся в стременах.

–Побратими! – вигукнув він. – Ми побачили вдячність шляхти за пролиту нами кров. За те, що не пустили ворога спустошувати їхні маєтки. Але це лише купка, так званої, знаті. Ми ж стояли за наш християнський нарід. За жінку, яку з немовлям у руках не погнали на невільничий ринок, за батька, якого не розрубала османська шабля, за матір, яку не спалили у власній хаті. Тепер же маємо постояти за себе. Шляхта мовчала, тихо забившись по своїх норах, коли вісімдесят тисяч ворожого війська було майже на порозі. Тепер же, коли небезпека минула, підняли голови. А, там, – Северин вказав у бік де, за словами Богданка, був табір, – вони зібрали військо, яке мало б нас знищити. Та чи не ми, люди, володарі своєї землі? Чи нам, славним воїнам, ховатись перед небезпекою? Ні, ми – козаки, лицарі Дикого поля. І за себе зможемо постояти. То ж до бою, браття!