Розділ 4

Богданко повільно наближався до коня. Хлопець виставив руки вперед, щоб заспокоїти скакуна. А він все не вгавав. В намаганнях вибратись на сушу, кінь рухався в напрямку ріки, через що ще більше погружався в болото.

Хлопець підібрався настільки близько, на скільки міг, щоб не провалитись і не попасти під копита. Те, що може трапитись внаслідок цього, Богданко бачив, на прикладі вершника. І не бажав для себе такої долі. Але і коня не хотів залишати на вірну смерть. Богданко ліг на лід і почав підповзати. Кінь уже втрачав сили. Вочевидь, багно обезсилило навіть таку міцну тварину. Скакун ще мотав головою, але схоже, здебільшого, це були інстинктивні потуги.

Богданкові вдалось дотягнутися до віжок, які лежали поверх криги. Він міцно стиснув їх у кулаці.

–Спокійно, – прошепотів хлопець. – Тихенько. Я зараз тобі спробую допомогти.

Тварина, немовби почула його, хоч і дивилась на Богданка переляканими чорними очами та щулила вуха. Кінь заспокоївся, перестав бити копитами та вовтузитись.

–Ось так. Молодчина.

Хлопець не наважувався підійматися на ноги настільки близько до пролому у кризі. Він повільно підповзав до берега, а скакун обережно прямував слідом. Кінь повільно розвернувся і, крок за кроком, наближався до твердої суші. Врешті, Богданко вийшов на берег і вивів за собою скакуна. Тварина задоволено зафиркала, відчувши землю під копитами. Хлопчина погладив її по чорній шиї, вкладаючи скуйовджену світлу гриву.

Богданко боязко підійшов до свого стригуна. Той лежав на боці і важко дихав. З шиї текла чорна кров. Хлопець став на коліно і торкнувся до кінського лоба. Він уже не реагував, лише сопів.

–Дякую, вірний друже, що врятував мене, – зітхнув Богданко, змахуючи сльозу зі щоки.

Він почекав, поки стригун востаннє видихнув. Хлопець ледь стримався, щоб не розплакатись, але знайшов у собі сили, підвівся і пішов до сивогривого коня. Той був високим і міцним, явно хорошої породи. Богданко кілька раз примірився, поки наважився вистрибнути на такого високого скакуна. Та все ж йому вдалось.

Хлопець проїхав вздовж Південного Бугу до кам’яного мосту. Він, уже було, хотів попрямувати до воріт, але згадав, що на варті можуть стояти ті ж охоронці, які випустили пізньої пори пана Стрижевського з компанією. Йти туди, загрожувало небезпекою. Але у місто потрібно було потрапити будь що. До світанку ще досить довго, щоб дочікуватись його, а справа чекати не могла. І Богданко згадав про один шлях. Досить небезпечний, але так його не зможуть упіймати ворожі найманці.

Хлопець проїхав далі, у вербові зарості, де і прив’язав коня. Сам же пішим подався до замку. Виходу не було. Залишався небезпечний та важкий шлях. За час перебування у Брацлаві, Богданко обнишпорив кожен куточок міста і фортеці. Природна цікавість хлопчака стала у нагоді. А цього разу і поготів.

Богданко, завбачливо, нарвав довгими вузькими полосами вербову кору, вирізав, якомога довшу палицю, товщиною з руку і попрямував у зарості очерету. Перебиратись на протилежну сторону доведеться холодною водою. Іншого способу не залишалось. Тому хлопець ножем почав зрізати стебло за стеблом сухої трави і складати на купи. Опісля, кожен із чотирьох снопів, Богданко зв’язав вербовою корою, а тоді з’єднав один з одним. Саморобний пліт виявився досить важким і хлопцю довелось докласти не аби яких зусиль, щоб підтягти його до води. Тут допомогла крига по якій легше було тягнути конструкцію. Хлопець почув, як під плотом захрустів лід. Він вправно стрибнув на нього і відштовхнувся палицею від берега. В’язки очерету, більше ніж наполовину, погрузилися у воду. Але саморобна конструкція трималась на плаву, що втішило Богданка. Хлопець за допомогою палиці долав річку, яка була не надто глибокою. І довжини вільхової гіляки хватало, щоб дістати до дна.

Богданко побачив, як на мурі рухаються темні, на фоні нічного неба, постаті. Хлопець зрозумів, що це вартові і причаївся, припав до плоту. Благо на нього не звернули увагу. В густій пітьмі потрібно було придивлятись, щоб побачити те, що знаходиться під мурами. А вони схоже й не сподівались на якийсь підступ.

Хлопець дочекався, доки міська варта зникне з поля зору і їхні голоси стихнуть. Ще якийсь час він полежав на, власноруч змайстрованому, плоті, а тоді почав переправлятись далі. Коли в’язки очерету причалили до берега, Богданко зістрибнув на сушу. В деяких місцях його одяг промок, набрав вологи зі змокрілих стебел. Хоч і легкий, але морозний вітер пробирав до кісток. Та хлопчина не зважав на це. У нього було важлива справа і він мусів її зробити. Його друзі у небезпеці. Ніколи перейматися тимчасовими незручностями.

Богданко пройшов по вузькому шматку суші, що тягнувся попід муром. Подекуди доводилось притискатись до холодної кам’яної стіни і навіть карабкатись по ній, чіпляючись на за щілини в кладці та, стаючи на слизькі, вкриті памороззю виступи. Та старання дали свої плоди. Він дійшов до бажаного місця. Тут мур був поснований плющем, який тягнувся вгору. Ріс він тут, вочевидь, давно. Це було зрозуміло по товстих пагонах, які переплітались і вкривали стіну, немов павутина якогось велетенського павука. Хлопець не був упевнений чи витримає його рослина, адже не знав наскільки глибоко вросло коріння у стіни. Та вигляд плюща вселяв надію.

Спочатку Богданко потягнув кілька разів, щосили, пагін. У кількох місцях він відірвався від муру, але у більшості залишився триматись на стіні.

–Добре, – плюнув на долоні хлопець і розтер їх. – Була не була.

Він вправно почав підійматись вгору, хоча не без остороги. Дорослого ці ліани точно б не втримали. Та благо, Богданко був досить худорлявим, хоч і високим. Трохи вище середини, хлопець почав відчувати втому. Руки і ноги почали затікати і в якийсь момент він подумав, що не подолає цю перешкоду і доведеться спуститись донизу. Але впертість та завзяття зіграли свою роль. Він таки видерся нагору, приклав надзусилля, щоб закинути ногу на стіну і перекинути тіло на мур. Богданко видихнув з полегшенням і глянув униз. Не вірилось, що йому вдалось задумане. Але все ж це сталося. Та розлежуватись не було коли. Хлопець віддихався, а тоді підвівся і побіг до сходинок. Немов вітер він пронісся вулицями міста і примчав на подвір’я Тишкевича. Саме тут квартирувались Наливайко та Турок.