Розділ 3

Василь лежав горілиць у кімнаті, прикритий теплою периною. На лобі і обличчі поступали краплі поту. Погляд ще був досить мутний, але вже мав проблиски ясності. Попередніх шість днів Немова майже не приходив до тями. Важкі рани, залишені найманцем пана Міхала, дались взнаки. Гарячка била козака несамовито, аж до марень. Благо, тітка Романа Тишкевича, Горпина, була відомою знахаркою. Вона забрала пораненого до свого дому і, те й діло, бігала коло нього з різноманітними мазями і травами. Не відходив від наставника і вірний джура, Богданко. Його обличчя було першим, що побачив Василь коли прокинувся.

–І ти тут? – простогнав Немова, важко відкривши очі.

–Обов’язково, – підійшла Горпина, – маєш вірного джуру, козаче. Він поруч з тобою днює та ночує. Стає мені у нагоді, коли це потрібно.

Жінка допомогла Василю припіднятись. Богданка і просити не довелось. Хлопець прожогом метнувся до ліжка і поправив подущину так, щоб Немові було зручно.

–Попий, козаче, – подала глиняну кружку господиня. – Не надто приємне питво на смак, але збиває жар і додає сили. А це зараз для тебе головне.

–Дякую, – вдячно кивнув Василь, а тоді кивнув на поранену руку. – Як справи з ранами?

–Могло бути і гірше. Важливо, що нам вдалось запобігти зараженню. Рани почали затягтися, але до повного одужання ще щонайменше три тижні. А за хороших умов, за днів десять зможеш по трохи верхи їздити.

–А ти, що нового розповіси? – запитав Василь у джури.

Богданко розглянувся навколо, немов би його хтось ще крім присутніх міг почути і прошепотів.

–Не подобається мені ці шляхтичі. Я, при можливості, намагаюсь за ними слідкувати. Хто куди йде, хто з ким і про що розмовляє. Боюсь, що вони щось замислюють. Через брак часу, мені не вдалось накопати щось конкретне, але сьогодні ввечері я дещо перевірю, – з усією серйозністю підняв угору вказівний палець хлопчина.

–Будь обережним, – поклав на плече джури здорову руку Немова. – Наступного разу, поруч може й не опинитись нікого, хто б міг за тебе заступитись. А ті люди не знають, що таке милосердя.

–Вдруге не попадусь. Я обережний. Вони й не підозрюють, що я за ними стежу.

–Все, хлопче, – нахмурилась Горпина, пораючись коло кухні, – йди погуляй. Дай відпочити хворому. Увага це добре, але не надмірна.

Василь злегка усміхнувся, киваючи. Він опустив важкі повіки. Богданко кинув хитрий погляд на пояс та шаблю Немови, які висіли на стіні, поруч з дверима. Два пістоля, з торбинками пороху та куль, лежали нижче на лаві. Хлопчина ж шмигнув до виходу, немов вихор. Він вхопив вогнепальну зброю і зник, покинувши хату.

–Двері зачини! – лиш встигла гукнути навздогін господиня і продовжила уже, роблячи те, що мав зробити Богданко. – Цьогоріч не осінь, а зима одразу.

Хлопчина відбіг кілька сотень ліктів, перестрибнув через невисокий тин, пробіг сквером і зачаївся у заростях шипшини та глоду, поки наважився зупинитись. Він оглянувся, переконався, що його ніхто не наздоганяє і ніхто за ним не слідкує. Витяг пістолі з-за пазухи, перевірив їхній заряд і сховав, цього разу так, щоб було зручно для себе і непомітно для інших. Богданко знав, що йому влетить від наставника, але по іншому повести себе не міг.

Першим, до кого помчав Богданко, був Наливайко. Северин якраз стояв на обійсті війта і про щось розмовляв з Романом, Іваном і ще кількома міщанами, яких хлопчина не знав.

–Отамане! Отамане! – загукав Богданко, підбігаючи.

–Зупинись, вітрогоне, – поклав руку на плече хлопця Турок. – Куди несешся?

–Василь прийшов до тями. Тітка Горпина каже, що все буде гаразд.

–Це справді хороша новина, – усміхнувся Северин. – Ходімо, навідаємо побратима.

–Ти йдеш? – глянув на хлопця Іван.

–Тітка мене вигнала. Казала, щоб я не набридав.

Турок лише усміхнувся у відповідь. Богданко провів поглядом старших, почекав, доки вони зникли за поворотом, глянув на небо, яке починало сіріти і помчав у протилежному напрямку. Хлопчина розумів, що часу обмаль, розумів усю абсурдність, усю небезпеку того, що він замислив. Але був переконаний, що чинить вірно.

Поруч з конюшнею Богданка зустрів конюх. Це був чоловік в літах, але досить жвавий. Він привітно усміхнувся і запитав:

–Ти з якимось дорученням, юначе?

–Так, – незадумуючись відповів Богданко. – Отаман наказав передати вістку. Негайно.

–Твій кінь вичищений, нагодований і напоєний. Осідлати?

–Ні. Я сам.

Богданко уже добре вправлявся з упряжжю, але конюх все ж наглянув за хлопцем і, про всяк випадок, перевірив натяг попруги. Хлопець хвацько стрибнув у сідло, ударив стригуна п’ятками в боки і помчав вулицями міста. Потрібно було встигнути до заходу сонця покинути Брацлав. Міська варта все ще остерігалась приходу осман. Хоч усі були майже впевнені, що вороже військо не наважиться нападати. Але береженого бог береже.

Богданко спішився поруч з вербами, які росли на березі Південного Буга. Він зайшов у зарості і зачаївся. Чекати довелось досить довго. Вогні міста почали згасати, коли двері у воротах прочинились і на міст виїхали три вершники. Шлях їхній пролягав поруч із засідкою у якій очікував хлопець. При місячному світлі, Богданко, серед вершників, упізнав Міхала Стрижевського і того худого шляхтича, який схопив його тоді, неподалік обійстя війта. Третього хлопчина не знав. Але по стрункій поставі, одязі та зброї впізнав у ньому воїна.

Богданко дочекався доки вершники від’їдуть на достатню відстань і подався слідом. Серце несамовито калатало, рвалось з грудей, адже хлопець знав, що ця пригода може закінчитись плачевно. Та він був переконаний в тому, що має це зробити. І побоювання його справдились. Реальність виявилась ще гіршою, ніж він сподівався.

Благо, шляхтичі Богданкового переслідування, не помітили. Хлопець здалека побачив, як трійко вершників виїхали на пагорб, а тоді зникли з поля зору, немов би крізь землю провалились. Він ще проїхав трішки, а тоді спішився. Тримаючи коня за вуздечку, Богданко обережно прямував до того місця, де востаннє бачив вершників. Все, що виглядало, як містична подія, виявилось зовсім звичайною подією. Стрижевський із супутниками просто з’їхали в долину. Богданко швидко стриножив свого скакуна і, лігши на холодну землю, підповз до схилу. Його очі округлились від побаченого – сотні і сотні похідних наметів, тисячі багать і людей що сиділи поруч з ними, гріючись, або снували по табору. Хлопець уже бачив таке, коли брав участь у козацьких походах. Це було військо. По табору, який приблизно відповідав розмірам тому, що ставали на постій козаки Наливайка, можна було приблизно прикинути кількість вояків. А у Северина тоді під шаблю стали шість тисяч сміливців.