Розділ 2

Богданко сидів на лаві, неподалік входу, підпиваючи підборіддя руками. Лікті він поставив на коліна і щось мугикав собі під ніс. Як же йому хотілось зараз бути всередині і чути, про що йде мова. Але Василь наказав, то ж потрібно виконувати.

Раптом двері прочинились. Вони скрипнули на петлях і з гуркотом гепнулись об стіну. Шляхтичі аж пашіли від злості. А товстий, і взагалі, так вкрився багрянцем, що його голова стала схожа на буряк. Вони усі буркотіли і лаялись. Хлопця вони і не помітили. Або влади, що він всього лиш пусте місце. Богданко повільно піднявся і попрямував слідом. Дуже уже хотілось почути їхні нарікання.

Першим йшов, пихатий опецькуватий шляхтич, Міхал Стрижевський. Інші дріботіли слідом, а той, що дозволив собі роззявити рот, вилити образи на козаків, досі потирав шию і покашлював.

–Не можна так, – бубонів він. – Хлопи зовсім на голову вилізуть. Де це таке бачено, щоб босота у шляхти щось вимагала. Ще й командувати надумались.

–Я їм покомандую, – мало не плював слиною Міхал. – Я їм так покомандую, що мало не здасться.

–Що ж будемо робити? – запитав один з переговірників. Високий і худий з довгим горбатим носом.

–Провчимо цю голоту, та й діло з кінцем, – зупинився Стрижевський. – Викинемо з Брацлава, як вошивих собак. Дивись, дім собі знайшли. В степи нехай ідуть. Там їхнє місце. Пан Калиновський допоможе. Скільки тут залишилось тої погані?

–За моїми підрахунками близько тисячі. Більшість розійшлась. Лобода у Барі. Та й у нього не надто більше людей. І поводить він себе не так зверхньо, як Наливайко.

–Це ж треба, щоб нам так пощастило з тим схизматом, – закрутив головою Міхал. – Походив туди-сюди, шаблею трохи помахав і думає, що славним лицарем став. О, ні! Так не буде. Сьогодні ж пишу листи, а ви, за допомогою підданих, розвезете їх.

–А це ще хто? – врешті помітив Богданка один з шляхтичів.

Хлопець перелякано округлив очі, затнувся, намагаючись видавити із себе щось розумне, але лише бовкнув:

–Богданком мене звуть.

–Думаєш мені є якесь діло до твого імені? Що ти тут робиш? Підслуховуєш? Ти знаєш, що за таке може з тобою бути?

Хлопець не став чекати відповіді, а кинувся навтьоки. Але шляхтич виявився спритним і, в останню мить, вхопив Богданка за комір кожуха.

–Куди це ти зібрався? – наблизився опасистий шляхтич і нахилився до хлопця.

Богданко намагався вирватись, та марно. Його перелякані очі бігали туди-сюди у намаганні знайти хоч якийсь порятунок. Натомість він бачив лише озвірілі обличчя п’яти дорослих мужчин. Ненависть переплетена зі зневагою так і лилась на хлопця.

–Шпигуна ми швидко провчимо, – огидно усміхнувся Міхал. – Будь певен. Тягни його з нами. Провчимо його, як слід.

Богданко не просив і не благав, лише дивився навколо, чи бува хто з прохожих не допоможе. Але надії на це не було. Усі сторонились, або вдавали, що нічого не відбувається. Хлопець зрозумів, що допомоги немає від кого чекати. Як звільнитись? Як утекти від п’ятьох дорослих мужчин? І вмить у голові майнула думка. Богданко назбирав усю слину, що знайшлась у роті і плюнув пану Міхалу в обличчя. Тоді, вправним рухом, розв’язав пояс, крутнувся і чкурнув. Кожух залишився у руці шляхтича. А хлопець уже щосили мчав до будинку.

–Догнати! – рипів, немов навіжений Стрижевський. – Догнати цього недомірка. Я власноруч всиплю йому канчуків!

Інші кинулись наздоганяти втікача. Навряд би їм це вдалось. Вже занадто прудкий був Богданко. Летів, як вітер в полі. Але сталось те, на що хлопець аж ніяк не сподівався. Коли до рятівного обійстя залишалось кілька кроків, дорогу перегородив ще один чоловік. Вочевидь він шляхтичем не був. Скоріше служив у когось із них. Богданко все ж зорієнтувався і кинувся спочатку в одну сторону, тоді різко в іншу. Він лише відчув, як пальці чоловіка черкнули плече. Здавалось він прорвався. Але зрозумів, що перечіпляється і летить стрімголов на тверду землю. Йому поставили підніжку.

Богданко застогнав, глянув на здерті долоні і обернувся на спину. Переслідувачі уже стояли над ним і самовдоволено реготали.

–Добігався? – запитав худорлявий. – І без кожуха зостався і у руки нам попався.

–Вельможне панство, знову до нас у гості? – почувся голос Северина.

На порозі стояв Наливайко, Немова, Турок та Тишкевич.

–Може передумали? – усміхнувся Іван. – Вибачення прийшли попрохати?

–Дивись, які мрійники знайшлись, – Буркнув у відповідь худорлявий.

–Богданко, хлопче, ану йди но сюди, – поманив рукою Василь.

–О це вже ні, – задихаючись підійшов до гурту Міхал. На його лобі повиступали краплинки поту. Він витягнув хустинку і обережно втер їх. – Він буде покараний.

–Зовсім з глузду з’їхали? – ступив крок вперед Немова. – На дітей уже руки підіймаєте? Не соромно таке робити здоровим бугаям?

–Що ти собі дозволяєш? – забелькотів Міхал. – Це хлопське поріддя дозволило собі плюнути на шляхтича. І за це я маю право його наказати.

–Він мій джура, – звузив очі Василь. – Хочеш щось сказати, скажи мені. Богданко, іди сюди.

Хлопець почав повільно відповісти.

–Тримайте його!

Худий шляхтич кинувся до Богданка, але вмить зупинився. У його підборіддя вперся гострий кінець леза шаблі.

–Ще один рух і залишишся без вух, пане, – зашипів Немова.

Шляхтич обережно подався назад.

Найманець Стрижевського і собі вхопився за ефес шаблі. По його, посіченому шрамами, обличчю було помітно, що він бувалий воїн. Та й поголос по Брацлаві про нього йшов не аби який. Його описували, як вправного вершника і неперевершеного рубаку, що побував не в одному десятку боїв. Дехто розповідав, що найманцю вдалось втекти з турецького полону. І при цьому він у січі убив шістьох османів.

Северин картинно відкашлявся в кулак, погладжуючи пістоля за поясом. Його очі зійшлись з очима найманця. Жоден не відвів погляд. Кожен лише загадково усміхався.

Турок, притаманним лише йому, поглядом оглядав противників. На його устах вигравала зневажлива посмішка. Кнут, що був змотаний кільцями, виток за витком спустився на землю. В руці залишилась лише рукоять.