Частина 3. Розділ 1.

Козаки з тріумфом повернулось на українські землі. Наливайко став на постій у Брацлаві. Війт Роман Тишкевич і міщани зустріли Северина з військом, як переможців, провівши оваціями по вулицях міста. Лобода ж пішов до Бару.

Небезпека вторгнення османського війська на Поділля стала мало ймовірним. Тим паче, що на Галичині стояло готове до бою кварцяне військо на чолі із Яном Замойським. Без підтримки Молдови та Валахії, без забезпечення з тилу, потрібно бути зовсім безголовим, щоб продовжувати війну. Тим паче, невдовзі, прийшли вісті, що величне турецько-татарське військо не змогло взяти Комарно. Тож похід, який мав стати жахом для Європи, захлинувся так і не почавшись. Козаки тішились такому розвитку подій, адже також зробили немалий вклад у те, щоб ця затія османів стала бездарною. Але знаючи османів, можна було сподіватись на те, що вони захочуть хоч якось нажитись на невдалому поході. А найлегше це зробити, напавши на християнські села. Хоч рабів погнати у Кафу, щоб продати їх там.

Врешті військо почало розходитись. По потребі, за наявної небезпеки козаки могли б швидко зібратись і відновити, якщо не усю кількість, то значну її частину. З усієї потуги, яка стояла під командуванням Наливайка, залишилось не надто більше, як тисяча козаків. Дунай також збирався з синами додому. Лавріну знову довелось обирати – залишитись з братом, чи їхати до сестри.

–Не переймайся, – абсолютно серйозно говорив Богданко до брата. – Я вже дорослий. Я подбаю за себе. А ти мусиш приглянути за Даринкою. Все ж вона наша молодша сестра.

Іван ледь стримався, щоб не пирскнути від сміху. Навіть Немова закрутив головою, щиро усміхаючись. Дунай мало із коня не впав, так реготав. Цей хлопчина тішив усіх своїми витівками та висловами, а щирістю та простодушність притягував до себе.

–Тоді, – закивав Лаврін, – приглянь одразу за Василем, Іваном, а особливо за Северином.

–Згода.

Старший брат міцно обійняв Богданка, а тоді скочив у сідло.

–Шли гінців, якщо потрібна буде допомога, – промовив басистим голосом Дунай.

–Та вже з купкою непослушної шляхти якось впораємось, – усміхнувся Наливайко. – Передавай вітання Богдану Микошинському та Матвієві Шавулі. І вдалої дороги вам, браття.

–Бувайте, – кивнув Дмитро і розвернув коня.

Сонце почало підійматись вище і розігнало вранішній туман. Приморозок, що побілив траву, почав зникати, скресати під впливом сонячного проміння.

–Цьогоріч зима береться нетипово швидко, – поправив вуса Северин.

–Тут і не посперечаєшся, – поправив шапку Турок. –Добре, що не у відкритому полі її зустрічаємо, а в теплих міських покоях.

–І це правда, – погодився Немова.

Вони ще не встигли перетнути ріку кам’яним мостом, як в брамі з’явився війт. Він йшов швидким кроком, явно чимось стурбований.

–Щось трапилось, Романе? – насупив брови Северин.

–І так можна сказати. Шляхта відмовляється давати провізію на утримання війська.

–От наволоч зажерлива, – сплюнув Іван.

–Хто б сумнівався, – зітхнув Наливайко.

–Як турки на порозі стояли, то тряслись, немов билинки на вітрі. А тут дивись, сміливості набралися, – не вгавав Іван.

–Нічого дивного, – байдуже сказав Василь. – Шляхетність у них лише на словах.

–Зібралась п’ятірка найвпливовіших, – сказав Тишкевич. – Хочуть розмовляти з тобою.

–Веди, – кивнув Наливайко.

Шляхтичі сиділи напужені і насуплені, розодіті у дорогий одяг, поважно опираючись на спинки крісел. Першим у приміщення увійшов Тишкевич. Наливайко на мить зупинився на порозі, кинув оцінюючий погляд на шляхтичів, а тоді увійшов всередину. За ним послідували вірні товариші – Немова і Турок.

–А ти, друже, – зупинив Богданка Василь, – зачекай ззовні. Це справа дорослих.

Хлопець невдоволено насупився, артистично схрестив руки на грудях, глянув на Немову з-під лоба, але промовчав. Як би йому це не подобалось, але перечити старшому, а тим паче своєму наставнику він не став.

–І ніяких горищ, – мало не притулив вказівного пальця до Богданкового носа Немова. – Зрозуміло?

–Так.

–Не чую.

–Зрозуміло.

Двері зачинились, а Богданко залишився надворі. Як же йому хотілось почути, про що говорили всередині. Та довелося змиритися. Наказ є наказ.

Козаки поважно, неспішно підійшли до столу і зайняли місця навпроти шляхтичів. Наливайко, демонстративно, витягнув пістолі, відчепив від ременя шаблю та кинджал і поклав поперед себе. За отаманом повторили і побратими, демонструючи мирні наміри. Тишкевич став з торця стола і обперся на нього руками.

–Я, Міхал Стрижевський, – подався вперед опасистий шляхтич. – Мене обрали за головного переговірника.

–Слухаю, – байдуже відповів Северин і вольяжно відкинувся на спинку крісла, демонструючи ставлення до співрозмовника.

–Хлопе, – мало не бризнув спиною один з переговірників, – що ти собі дозволяєш? Що це за поведінка така?

–Ти не маєш права так звертатись до Северина, – втрутився в розмову Роман. – Він також шляхетного роду.

–Він схизмат. Всього лиш, – не вгавав той. – Який там його рід? Босота на босоті!

Враз повітря прорізав пронизливий звук. Шию шляхтича оповив шкіряний кінець кнута. Обличчя турка перекривилось в презирстві. Він зробив ривок і потягнув на себе наглого співрозмовника. Той розвів руки, щоб хоч якось запобігти удару, але вмастився обличчям об стіл. Василь схопив його за зап’ястя і з розгону увігнав кинджал. Вістря опинилось поміж середнім і безіменним пальцями.

–Наступного разу припну до столу, – спокійним голосом, немовби нічого незвичного не трапилось, сказав Немова. – Я достатньо зрозуміло висловився?

Шляхтич дивився на козаків наляканими очами, вільною рукою вхопився за кнут поруч із шиєю і важко хрипів. Він судорожно закивав.

–Не потрібно гарячкувати, – характерно виставив вперед руки з розкритими долонями Тишкевич. – Це ж перемовини, а не з’ясовування стосунків.