Розділ 10

Дмитро поважно підійшов до Лавріна. Хлопець сидів на лаві попід стріхою і уважно слідкував, як Текля, дружина Дуная, знімає пов’язку з пораненої руки. Поки козаки повертались з походу, рана припалилась і Лавріна підкосила гарячка. Не так вже й страшно, але самопочуття було ненайкращим, ще й у голові паморочилась. Саме тому Дмитро вирішив взяти хлопця до себе, щоб підлікувати. Все ж краще ніж у курені. А Текля стільки ран у своєму житті уже вилікувала, що могла зійти за знахарку.

–Як ся маєш, козаче? – поправляючи вуса запитав Дунай.

–Та вже й ніби і не болить.

–Відчувати рану ще будеш якийсь час, але це нестрашно. Ти молодий, здоровий, то й організм рани швидко загоїть.

–Починає рубцюватись, – сказала Текля.

Жінка натиснула на передпліччя. Хлопець засичав, зціпивши зуби.

–Вже не гноїться, – задоволено закивала жінка і намастила рану якоюсь маззю, від якої йшов приємний аромат.

Текля була невеличкою в’юнкою жінкою з добрими співчутливими очами. Її сиве волосся було акуратно вкладене і сховане під хустиною. Голос жінки мав якийсь особливий, заспокійливий тембр. Вона була повною противагою своєму чоловіку. Але це подружжя прекрасно доповнювало один одного. Та й наявність п’ятьох дітей говорило само за себе.

–Хороший знак, – сів поруч Дунай. – Я знаю випадки, коли через такі рани доводилось віднімати руку, а бувало й таке коли козака на той світ забирала. Але моя Текля і мертвого з того світу витягне.

–Вже не лепечи, – ніяково усміхнулась жінка.

–Одного разу, років двадцять тому... десь так... ще Гордій був зовсім малий, приїхали вістові з поганими новинами. Акурат після Різдва Христового, татари вирішили спалити Січ. Вона тоді ще була на Томаківці. Запорожці у своїй більшості по зимівниках. Отак одразу і не збереш. Тож довелось зустрічати бусурманів тими силами, які встигли організуватися. Січа була люта. Нас було в кілька разів менше. Та все ж, надзусиллями, нам вдалось стримати навалу до приходу підмоги.

–Якою ціною? – зітхнула жінка.

–Дорогою, дуже дорогою, – кивнув Дунай. – Якби не кольчуга тоді, навряд чи би я сидів зараз ось тут. На мені живого місця не було. А шаблю так пощербило, що у деяких місцях вона залишилась лиш у палець завтовшки. Дякувати богу і моїй Теклі, що витягли мене з того світу. Скільки живемо у шлюбі, стільки вона мене лікує і оберігає.

–Як і ти мене, – Текля ніжно посміхнулась до чоловіка. – Мене і дітей, а тепер і онуків.

–Гаразд, – плеснув по колінах широкими долонями Дмитро, а тоді витяг з-за пояса невеликий шкіряний мішечок і простягнув Лавріну. – Тримай.

–Що це? – звів брови хлопець.

–Твоя доля з походу. Поки ти себе ненайкраще почував, вирішив тебе цим не турбувати. Та зараз, вочевидь, твоє самопочуття досить хороше. Тому, тримай.

Лаврін з цікавістю заглянув у середину. Там лежало кілька золотих, срібняків та мідяків. А поверх грошей розмістилась масивна каблучка з великим смарагдом. Хлопець упізнав перстень. Його носив Белека, знатний татарин, якого взяли у полон, не в останню чергу, завдяки Лавріну.

–Ого, – очі хлопця округлились. – І це все мені?

–Саме так.

–Я зможу розрахуватись з вами за коня, сідло, шаблю і пістоля.

–Вважай це за подарунки.

–Як? Вони ж вартують бо’ зна’ скільки! – недовірливо глянув на Дмитра Лаврін.

–Северин попросив подбати про вас. Я виконую його прохання. Але це ще не все, – Дунай поманив рукою сина, який щось перекладав і готував на кріслі неподалік. – Оресте, ходи но сюди!

Той підхопив крісло і підійшов. На ньому стояла невелика мищина наповнена водою, поряд брусок мила, помазок і розкладена бритва. На спинці висів рушник і шкіряний ремінь.

–Це те, про що я думаю? – аж піднявся з місця Лаврін і розплився в усмішці.

–Ну... охрещення боєм ти успішно пройшов, тож так, – поправив свою чуприну Дунай. – Залишається відкритим питання – чуб тобі вистригати чи чуприну?

Хлопець глянув на Ореста, який впер руки в боки і, як завжди виглядав насуплений, а тоді перевів погляд на Дмитра. Батько носив довгу чуприну, яку закладав за ліве вухо, а син мав акуратно підстрижений чуб.

–Хочу, як у вас. Чуприну.

–Сідай, – вказав на крісло, з якого забрали приладдя, Дунай.

Орест вправно володів бритвою і за недовгий час зачіска Лавріна змінилась. Дмитро розрізав зубець часнику і натер вибриту голову хлопця.

–Палить коріння, – пояснив Дмитро. – Волосся буде повільніше відростити. Посидь трохи так, а тоді змиєш.

–Гаразд, – кивнув Лаврін, обережно торкаючись до голови.

–Ось ще, – Дунай простягнув круглий срібний кульчик. – Але це, якщо у тебе є бажання.

–Звичайно є! – мало не підстрибнув хлопець.

–Буде неприємно, – пробурмотів Орест, витягуючи довгу голку. – Можливо навіть боляче.

–Це не біда. Проколюй.

Орест розігрів над нашвидкоруч розведеним багаттям голку, взяв Лавріна за ліве вухо і вправно проколов його. Хлопець лиш примружився. Та за мить кульчик уже був у призначеному для нього місці.

–Йди до хати. Там дзеркало є. Запитаєш у Теклі. Я колись його з походу привіз. Жінка сховала його кудись у скриню. Не любить вона милуватись у нього, як придворні дами. Доньки ще час-від-часу заглядали.

Лаврін задоволений вийшов з хати, погладжуючи голову, коли на подвір’я почали забігати перші коні. Їх було десятки. А позаду їхав Гордій і Василь Немова з Богданком.

–Що це? – підійшов до Дуная Лаврін.

–Не одні ми поскубли османів. Видно Северину також вдалось трохи прорідити ряди бусурманів, – впер руки в боки Дмитро.

Богданко, з допомогою Василя, зіскочив з коня і помчав до брата. Лаврін затиснув його в обіймах.

–Радий, що з тобою все гаразд, – сказав старший брат.

–Я також. Гордій розповідав про бій у гирлі Дніпра. І про те, як ти взяв у полон знатного татарина. Ти став справжнім козаком, – Богданко уважно оглянув зачіску брата.