Розділ 9

У ніч перед боєм, Богданко спав, як убитий. Втома зморила його і він не міг бачити, що козаки готувались до бою мало не усю ніч. Хоч удень і сам приймав активну участь, щоб як слід зустріти ворога. Але тепер, сидячи на вершині граба, хлопець бачив табір немов на долоні. Що-що, а будувати захисні споруди, з підручних доступних речей, козаки уміли. Зараз Богданко бачив, що перша лінія оборони складала лише один ряд возів та підвод засипаних землею. Вони, здебільшого, стояли боком і не могли становити надто надійного захисту. Між першою і другою лінією оборони знаходився простір у двадцять ліктів і являв він собою суцільний рів. Він не був надто глибоким, але одразу за ним починалась ще одна колона возів. Вони стояли у три ряди засипані усією викопаною землею. Де-не-де, між підводами, були проходи у які ринули козаки. Після чого їх закрили сосновим частоколом.

Османська кіннота долала заслону з возів і шкереберть летіли додолу. Ті, кому вдавалось втримувати коней на ходу ще рвався у бій.

–Вогонь по готовності, браття! – кричав Турок, зробивши постріл з пістоля.

Богданкові, у свому житті, довелось багато чого побачити. Коли ти і уся твоя рідня працює на пана, мимоволі надивишся на жахливі, без перебільшення речі. Але те, що зараз творилося внизу, хлопець міг би назвати хіба що пеклом. Постріли перебивались скреготом шабель і списів, іржання коней глушило крики людей і навпаки, хрускіт зламаних кісток доповнювали моторошні звуки гострих лез зброї, які глибоко прорізали людську плоть. Вигуки жаху переплелись, злились з підбадьорюючими криками, що й зрозуміти було важко, де які? Клуби сивого диму від мушкетів і пістолів розбавляли багряні плями крові, які вкривали усе навколо.

Хлопець знайшов поглядом Івана, який, озброївшись двома шаблями, рубав ворога направо і наліво. До Турка підскочив татарин. Один з небагатьох, кому вдалось викарабкатись на вал. Але козак відреагував миттєво. Шабля важко опустилась на голову ворога. Удар був такої сили, що не поміг навіть шолом. Він був зроблений з кількох, добре спресованих, шарів виправленої шкіри і усилений стальними заклепками, щоб краще тримати форму. Зброя, на якій уже назбиралось кілька вищербин, прорізала захист і застрягла у черепі.

–Собаці собача смерть, недолюди! – рипів Іван так, що аж слина летіла у всі сторони.

Богданкові здавалось, що він навіть і на такій відстані відчуває усю лють Турка. Його щелепи були міцно стиснені, а очі налились кров’ю і, складалось враження, що безмежно-глибоке та темне зло, само викресувало іскри з них.

Орда не переставала тиснути. Кожного убитого замінював інший. І так продовжувалось доти, поки рів не вкрився горою трупів. Османи, йдучи по убитих, все частіше почали вибиратись на вал. Щоб стримувати їх, козакам доводилось докладати надзусиль.

Хлопець з гілки, на якій сидів, підповз до стовбура. По ньому вибрався на саму верхівку. Він чув, як гілля під ним так гнеться, що мало не ломиться. Але цікавість брала своє. Що робиться там за грядою? Зараз важко було сказати, але Богданкові здавалось, що звуки бою там, вдалині, стихли. І невдовзі його побоювання справдились. Османське військо, яке стояло на гряді, з радісними вигуками почало здіймати руки вгору.

 –Не може бути, – прикрив рукою рот Богданка.

Хоч насправді він знав, що може. Сили були надто нерівні. І, якщо піші козаки сховались у таборі, який добре укріпили, то кінні не мали такого захисту. За грядою починалась безкрая рівнини, аж бо Південного Бугу.

***************************************************************

Василь низько припав до шиї свого скакуна і мчав щосили, впинаючи в його боки п’ятки з шпорами, ще й додаючи нагаєм. Побратими мчали поруч, а слідом їх наганяв ворог. Ось уже і гряда, рятівний пагорб за яким стояло козацьке військо. Так і сталось. Під командуванням Наливайка, українське військо дало відсіч переслідувачам.

–Що скажеш? – запитав Северин, коли до нього наблизився Василь.

–Та що тут казати? Сам глянь, – вказав він на чорну пляму, що розповзалась рівниною.

–Бачу. Головне, щоб не помітили наших хлопців у лісі.

–Будемо надіятись, що не помітять, – збив шапку на лоба Немова.

–Будемо усе для цього робити, – Наливайко знову піднявся в стременах, махнув шаблею і гукнув: – Шикуйсь!

Після довготривалих переміщень османів і їхніх намагань налаштувати гармати, Северин наказав сховатись за гряду. Турецько-татарське військо завзято пішло у бій і отримало удар у фланг від козаків із лісу.

–Ніби вдалось, – не то запитав, не то ствердно сказав Василь.

–Побачимо, що з цього вийде. Далі діємо так, як домовлялись.

–Ти впевнений? Може все ж я залишуся? – запитав Немова.

–Їдь, сказано. Мерщій!

–Щасти тобі, отамане.

Василь заложив до вуст два пальці – вказівний та мізинець і щодуху, тричі, свиснув. Від загону відділилось три чверті вершників і помчали вздовж гряди, оминаючи ліс на північний-схід.

–Ну що, браття, дамо бусурманам прочухана!? – прицілився і вистрелив з пістоля Северин.

–Так! – залунали багатоголосе.

Бійня була шаленою. Османам дозволили вийти на гряду, жертвуючи перевагою. Але на вершині їх зустрічали завзято. Кожен крок, зроблений ворогом для того, щоб відтіснити козаків, вартував шалених жертв. Та врешті, перевага у кількості далась в знаки. Северин із своїм загоном опинились біля підніжжя хребта, з іншої його сторони. Стримувати османів ставало дедалі важче. Кожен з козаків рубався з таким завзяттям, як в останній раз.

–Відступаємо! – дав команду Наливайко.

Залишки кінноти зробили останні постріли і подались геть. Їх недовго переслідували і стріляли вслід, але зрештою залишили в спокої. Османи вимахували зброєю і весело вигукували, кидаючи вслід утікачам різних образ. Якихось дві сотні козаків мало чим могли зашкодити війську. Тим паче, що вони мчали з усіх ніг геть. На той час, табір у лісі, який стримував навалу, здавався куди важливішою проблемою.