Розділ 7

Перші промені сонця косо падали на землю. Прохолодний ранок, з блакитним, незатягнутим пеленою хмар небом, пророчив погожий день. У високих травах переспівувались цвіркуни, а бджоли-працівниці уже вишукували чергову квітку, щоб зібрати нектар. В небі кружляло птаство, галасливо зустрічаючи новий день.

Військо під проводом Наливайка покидало Брацлав. Козаки рухались на південний-схід, на зустріч османському війську. У місті залишили невелику заставу, здебільшого з надвірної варти, в кількості двох сотень вояків. Северин вів військо, яке налічувало, без малого, шість тисяч. Кінних назбиралось дві тисячі. Для посполитого рушення це була не аби яка кількість. Коли Наливайко прибув до Брацлава, то у його загоні і п’яти сотень кінноти не було. Але прикордонні люди, які знали, що несе за собою прихід орди, швидко зорганізувалися. До Брацлава щодня прибували бажаючі долучитись до війська. Абсолютна більшість з них приїжджала верхи і з власною зброєю. За короткий час Северин, з допомогою свого давнього друга, війта Брацлава, Романа Тишкевича, сформували сотні і полки. Із міського арсеналу озброїли добровольців, чому місцева шляхта аж ніяк не втішилась. Вони й так кипіли, немов вода в казані над багаттям. А безсилля доводило їх до божевілля і неконтрольованого бризкання слиною в усі сторони. Як це так, щоб холопів-схизматів організовувати у справжнісіньке військо? В свою чергу це потішало Наливайка і козаків. Нечасто випадає пошпетити і покепкувати зі зверхніх шляхтичів, які усюди, де треба і не треба, випнувши груду, хизуються своїм знатним походженням.

 Військо йшло швидко, щоб зайняти найбільш вигідні позиції, перед можливим зіткненням з ворогом. Як не крути, але шість полків набагато мобільніші, ніж восьми десятитисячне військо з нерозмірним обозом. Тим паче, що козаки не волокли за собою сотні підвод навантажених наметами з усіма можливими меблями, перинами і подушками, аби знать почувалась у поході так комфортно, як у дома, в палатах. Але, як би там не було, перевага османів у кількості, спонукала до тактичної хитрості, вибору найбільш вигідної позиції.

Наприкінці третього дня, військо на чолі з Наливайко зупинилось. Северин пришпорив коня і виїхав з долини на пагорб. Поруч тримались вірні друзі – Іван Турок і Василь Немова з Богданком поперед себе.

–Оце хороше місце, – оглянув усе навколо Наливайко.

Пагорб тягнувся далеко на південь і більше походив на гряду. На півдні хребет зникав за горизонтом, а на півночі занурювався в невеликий, але буйний ліс. А далі, на схід, розгорнулась обширна рівнина.

–Тут ми і зустрінемо ворога, – Северин витягнув з-за пояса люльку, набив її запашним тютюном, припалив кресалом і затягнувся. Сизий дим появився вгору.

–Позиції те, що треба, – погодився Турок.

–Та чи зможемо ми втримати таку кількість ворожого війська? – насупився Немова.

–От вмієш ти, Василю, настрій підняти, – буркнув Іван, – підбадьорити.

–Побачимо, – прицмокнув мундштук Наливайко. – Сила у них і справді не аби яка, але, якщо пану отаману вдалось дати їм бій на переправі, то й ти зможемо. А там побачимо.

–Так то на переправі, – задумливо поправив вуса Василь.

–Пошарпаємо поганців і в чистому полі так, що вік пам’ятатимуть, – впевнено сказав Турок.

–Сил малувато у нас, – зітхнув Василь.

–Твоя правда, – погодився Северин, – та ми мобільніші і, якщо буде потрібно, зможемо швидко відступити до Брацлава. А там хай хоч головою об мур товчуться. Ми зможемо втримати фортецю.

–Ми переможемо, – набув, якомога серйознішого вигляду Богданка.

Козаки усміхнулись. Дитяча наївність виглядала смішною, але водночас, якимось чином, додавала впевненості. Чи то через те, що хлопчина був щирим у своїх словах, чи через те, що негоже козаку сумніватись, коли джура поводить себе ось так, сміливо. Звичайно, Богданко ніколи не бачив справжнього бою, ніколи не брав у ньому участі і уявлення немає, що це таке. Та все ж, щось у його словах було підбадьоруюче.

–Василю, – вказав на ліс Наливайко, – бери піхоту, обоз і облаштовуйте там позиції. Іване, залиш хлопця, візьми з десяток козаків і їдь у розвідку. Маємо знати напевне, коли підійдуть бусурмани, щоб не бути заскоченими зненацька. А ти, хлопче, стрибай до мене.

Северин вхопив Богданка і пересадив на свого коня.

–Я також хочу у розвідку, – обурився хлопець.

–Ще встигнеш, – сказав Василь, вдарив коня в боки і помчав з пагорба. В долині до нього приєдналось кілька вершників і вони поїхали на південний-схід, оглядати околиці, щоб визначити місцезнаходження ворога.

****************************************************************************************************************************

–Хлопче, йди но повечеряй, – окликнула Богданка Турок.

–Я чекаю, – незадоволено буркнув той, схрестивши руки на грудях.

–Так і до ранку можна прочекати.

–Отже, стоятиму тут стільки, скільки буде потрібно.

–Цього малого не перепреш, – підійшов Гордій. – Впертий, як віл. Але це в них сімейне.

–Я не можу піти, – оглянувся Богданко. – Я – джура, а Василь десь там, у степу, сам.

–Ну раз такі справи... – ледь стримуючи сміх закивав Іван.

–Чого це він сам? – звів брову Гордій. – З ним десяток козаків. Думаю, вони знають, що робити. Розвідка справа не проста і займає багато часу. Якщо будеш чекати цілу ніч, то втомишся.

–Ну і нехай.

–Ходімо, Гордію, – закликав жестом руки Турок. – Нехай чекає. А коли прийде військо бусурманське, хропітиме десь у кущах. Весь бій просить.

–Як так? – обернувся хлопець.

–Чого ти дивуєшся? – хмикнув Іван. – Османи не появляться тут по твоєму бажанню. Може спливти не мало часу. А ти будеш втомлений від очікування без сну і обезсилений без вечері. Чи ти думаєш вони зараз вигулькнуть з-за горизонту?

–А, що є поїсти? – ніяково запитав Богданко.

–Щось у саквах та й знайдеться. Сухарі, а може й хліб, сушену рибу і солонину я тобі обіцяю, – поплескав хлопця по плечі Гордій. – І усе це зап’ємо водою. Вона у моєму бурдюку ого, яка мокра.