Розділ 6

Богданко йшов в оточені Івана та Василя. Хлопець не міг намилуватись кам’яними мурами Брацлавського замку. Вони височіли на пагорбі, над усім містом. З одного баку його омивав Південний Буг, з іншої, значно менша за розміром, річка Пуцовка. Їх з’єднував глибокий і широкий рів. До твердині вели два моста: через Буг – кам’яний, через Пуцовку – дерев’яний обкований стальними пластинами.

–Я ще такого у житті не бачив, – зупинився на кам’яному мості Богданко.

Далі по течії виднівся млин. Його велетенське колесо, частково занурене у воду, поскрипувало під натиском річкового потоку. Хлопець одразу уявив, як всередині крутяться жорна, перемелюючи зерно в муку. Як з не замішується тісто і ставиться у піч. Він глибоко вдихнув, немов би вловлював запах духм’яного, щойно спеченого хліба. Йому згадався рідний дім і мама, яка поралась коло печі. Тепер це лише спомини. ЇЇ немає. В одну мить, через забаганку пана, він, Богданко, його брат, Лаврін, і сестричка, Даринка, залишились сиротами. А дім став таким далеким, таким…примарним. Він швидко змахнув сльозу з очей, щоб бува дорослі не побачили. Не гоже козаку плакати.

–Брацлав – досить старе місто, – обперся поруч на парапет Іван, вирвавши з роздумів Богданка, – Та нажаль воно ніяк не може розвинутися.

–Чому не може?

–Причиною цьому є близьке розташування до кордонів Османської імперії. Не допомагає навіть наявність фортеці, хоч час від часу її оновлювали і вдосконалювали. Мало не кожен похід турків і татар проходив через Брацлав. За багато літ, тут сходились у запеклих боях багатотисячні армії. Які з перемінним успіхом виходили з них переможцями. Та коли вже османам вдається перемогти, вони випалюють усе до тла. Тих хто чинить опір, убивають, інших женуть на невільницькі ринки в Кафу (нині Феодосія), Кілію, Варну, Ізмаіл чи Акерман (нині Білгород-Дністровський). Будь яке схоже місто, яке знаходиться вглибині країни, в рази багатше і в рази більше.

–Така доля прикордонних міст, – погодився Василь.

–Але ж Брацлав – красиве і велике місто, – розвів руками Богданко. В його голові ніяк не вкладалось, що може бути, щось ще величніше за цю фортецю. – І, як взагалі його хтось може завоювати, коли тут стоять оборонці?

–Це не просто, – кивнув Турок. – Бували різні часи. Під час нападу, люди ховаються у фортеці. Коли йде орда, а це десятки тисяч озброєних до зубів вояк, які не мають, ані жалю, ані людяності, вона змітає усе на свому шляху. Якщо фортеці вдавалось встояти самотужки, або прийшла підмога – це добре. Але місто буде пограбоване і напевне спалене. І так кожного разу.

–Та все ж це краще ніж, коли замок впаде, – зауважив Немова.

–Безумовно, – погодився Іван.

–Але ж зараз тут багато війська? Достатньо, щоб оборонити місто? – Богданко перевів погляд з Василя на Івана і навпаки.

–Достатньо, – усміхнувся Немова.

–З такою силою і самим можна в похід іти, – заспокоював хлопця Турок. – А тримати фортецю до снаги місяцями.

–Отаман розповідав, що нападники втрачають значно більше людей, аніж ті хто обороняється. В рази, – сказав Богданко. Він не запитував, радше чекав підтвердження своїх слів від старших і досвідченіших побратимів.

–Це істинна правда, – Турок обвів рукою, вказуючи на мури, вежі, Південний Буг і оборонний рів з валом. – Це все затримує ворога, заважає йому, ускладнює можливості для штурму. В залежності від того, де розміщений замок, які лінії захисту вибудовані навколо нього і, звичайно вміння та хоробрість вояків залоги, й буде залежати співвідношення загиблих. У такій фортеці, як ця, тисяча оборонців зможе відбивати навалу десятитисячного війська достатньо довго.

–Цікаво, як це? – задумливо звів очі вгору хлопчина.

–Що саме? – насупив брови Василь.

–Бути в бою, відбиватись від бусурманів.

–В бою, у відкритому полі, коли кінь під тобою – це одне. А от тримати оборону, де б це не було – зовсім інше, – Іван вказав на мур. – Давай но піднімемось туди. Обіцяю тобі незабутні враження.

Два польських жовніра, які стояли на чатах, провели невелику компанію незадоволеним поглядом. Їм було не до вподоби, що місто заполонили козаки, але зробити нічого не могли. Шляхта і взагалі нервувала і бісилась. Та діватись було нікуди. Наближення орди їх лякало куди більше, ніж кілька тисяч козаків під боком.

Богданко шмигнув по дерев’яних сходинках на гору. Іван з Василем йшли слідом, як охоронці. Хлопчина був настільки життєрадісний, цікавий, щирий і добродушний, що не залишав байдужим до себе нікого. Він побіг вздовж муру, зазираючи в усі бійниці по дорозі.

–Я до вежі! – закричав Богданко і помчав щодуху.

Коли Іван з Василем наблизились, то побачили, що хлопець сперечається з жовніром, жестикулюючи руками.

–У чому справа? – запитав у чатового Іван.

–Не можна у вежу, – насупився вартовий.

–Хто сказав? – звів одну брову Турок.

–Як… Хто..? Війт.

–Слухай, друже, – хмикнув Іван, – ми приїхали у Брацлав, щоб з османами битись. Пліч-о-пліч. Дозволь хлопцю на гармату глянути. Для нього це буде пам’ятка на все життя. Чого тобі це вартує?

–Не маю права.

–Нам війта сюди привести, щоб ти нас впустив? – втрутився в розмову Василь. – Чи Наливайка разом з ним? Хоч я і сам тебе можу спустити ось цими сходами донизу.

–Що скажеш? – усміхнувся Іван. – Давай так – ми глянемо недовго і підемо далі. Чи, як доведеться місто захищати від османів, також не впустиш?

Вартовий почав переминатись з ноги на ногу, вагаючись, що йому робити. Кожен знав, що староста Брацлава, Роман Тишкевич, є добрим другом Северину Наливайку. Та й вагу він мав куди більшу ніж командувач застави. А ще й указ самого короля про збір і озброєння добровольців, для захисту кордонів Речі Посполитої. Доводилось терпіти цих простолюдів і схизматів. А саме так думали про козаків більша частина польської шляхти. Та й будь який жовнір, що отримував за свою службу гроші, вважав себе вищим за запорожця. Але Наливайко – це знаний вояка і козак. А князь Констянтин Острозький далеко не останній магнат Речі Посполитої. Тому зваживши усі за і проти, вартовий відійшов убік, хоч надмірність з його обличчя нікуди не поділась.