Розділ 5

Десь далеко позаду лунали гарматні стріли. Ядра час-від-часу ще долітали до козацьких чайок, але безрезультатно. Важкі металеві кулі тривожили дніпровську воду, здіймаючи вгору безліч прохолодних крапель. Густий дим пожарищ і відстань, яка невпинно збільшувалась, заважали цілити влучно. Це більше скидалось на залякування. Та козаки уже щосили налягали на весла, долаючи течію підіймались вверх по Дніпрі.

Коли відпливли на десяток миль від місця битви, пролунала команда рухатись до лівого берега. Не усі розуміли у чому справа, але ніхто і не думав обурюватись. Наказ дав сам кошовий, Богдан Микошинський.

Козаки виходили на берег. Кожен тримався неподалік свого човна. Витягли з чайки і захопленого в полон татарина Белеку. Дмитро Дунай послав одного з козаків за кошовим, а сам присів поруч з полоненим і заговорив татарською мовою:

–Розповідай, хто ти?

–Як я вже казав, зовуть мене Белека, – від болю цідив крізь зуби татарин, коли йому перев’язували прострілене коліно. – Я придворний хана Гази другого Герея.

–Те, що ти знатний - я бачу. Звільни но свої тендітні рученята від оцих важких перстенів. Взяли одного вельможу і вже казна січова добряче поповнилась.

Белека не став сперечатись, хоч і перекосив обличчя надмірним виглядом.

–За мене дадуть хороший викуп, – пробурмотів полонений, висипаючи перстні в долоню Дмитру.

–Ну це ми ще побачимо. Все залежатиме від того, що цікавого ти нам розповіси. Наскільки будеш корисним. Так товариство? – останні слова Дунай сказав українською.

–Так, – заголосили козаки. Дехто засміявся, дехто сплюнув і прокляв полоненого.

–Що ви хочете знати? – у Белеки з’явились перші ознаки переляку.

–Усе. Скільки війська, шляхи його пересування і цілі.

–Великий хан взяв із собою в похід двох царевичів. Військо налічує близько восьмидесяти тисяч.

–А щоб тобі! – гаркнув злісно Орест.

–Погані справи? – запитав Лаврін, якому саме перемотували руку.

–Були б погані в тебе, якби куля в кістку влучила. Вважай, що в сорочці народився, – зав’язав останній вузол на руці хлопця Гордій. – А так, до весілля заживе.

–Та це само собою, – махнув здоровою рукою Лаврін. – Я не дуже ще розумію татарську. Мені почулось, чи він сказав вісімдесят тисяч?

–Цить, – буркнув Орест.

–Скільки свити, поварів і обозних? – запитав Дунай.

Белека затнувся, почав вовтузитись, явно не бажаючи відповідати на незручне запитання.

–Чого мовчиш? Голова на плечах немила? – грізно запитав Дмитро і витяг з-за пояса довгий кинджал. Артистично попробував пучкою великого пальця на скільки гостре лезо, а тоді провів по своїй щоці, мовляв таким і голитись можна. – Ну!

Полонений мовчав, втупившись в землю.

–Ти ба’, не хоче говорити, – важко зітхнув Дунай. – Ну, що ж, доведеться застосовувати інші методи.

–Що у вас, хлопці? – почувся голос кошового, що саме підійшов.

–Пане отамане, – підвівся Дмитро, – вибач не втримався від приємності допитати полоненого.

–І що вдалось дізнатись? – запитав Микошинський, зачепивши великі пальці рук за широкий шкіряний пояс.

–Та щойно почали. Мовчить бісів син. Сказав, що йде орда у кількості восьмидесяти тисяч. А далі, як води в рота набрав.

–Нічого заговорить. Зазвичай у них лиш третя частина війська готова ставати до бою. Ех, – Микошинський усміхнувся, – це ж треба на війну йти, як на свято.

–Вельможам не гоже, щоб не жерти від пуза і не спати до обіду.

–Розповідай, – кошовий присів навпочіпки навпроти полоненого і вказівним пальцем припідняв за підборіддя голову Белеки.

Той мовчав, дивлячись кудись вдалечінь темно-карими очами.

–Шкода, – підвівся Микошинський. – Дмитре, він в твоїх руках. Або заговорить, або...

–Заспіває, як соловейко, – знову сів навпроти татарина Дунай, вхопив прострілене коліно Белеки своєю міцною рукою і стиснув щосили.

Полонений заволав в усе горло, корчачись і завиваючись від болю.

–Не треба, не треба! Я розповім, усе розповім!

–Тільки й всього ґонору? – здивувався Лаврін.

–Зазвичай так і буває, – усміхнувся Гордій.

–Двадцять, двадцять! – голосив Белака, катуляючись по траві. – Боєздатного двадцять тисяч!

–Цього разу ще краще, – усміхаючись, пригладив вуса Микошинський.

–Далі розповідай! – гримнув Дунай.

–Маємо пройти Поділлям попри Брацлав, далі до Хотина і на Австрійську імперію. Місто брати не планували, щоб не затримуватись.

–Ясно, лише грабувати, – сплюнув кошовий. – Потрібно попередити брацлавську заставу. Хто у нас там зараз є?

–Наливайко мав би уже прибути, – відповів Дунай.

–Яка у них сила?

–Були у мене поплічники Северина –Іван Турок і Василь Немова. Казали, що тисячі зо три назбирається. На додачу до тисячі міської застави і варти.

–Не густо, – потер потилицю Микошинський.

–Скільки вже є. Нас також значно менше на переправі було, але галеру спалили і от, – вказав на полоненого Дмитро, – якого фрукта взяли.

–Синів твоїх робота?

–Можна і так сказати. Та найбільше постарався названий син, Лаврін, – вказав він на хлопця.

–Добру справу зробив, – поплескав по плечі Лавріна кошовий. – Це тебе з братом Наливайко врятував?

–З братом і сестрою, батьку, (кошового чи курінного отамана зазвичай називали батьком, особливо часто молодші козаки), – кивнув Лаврін.

–Поранили? – кинув погляд на перемотану руку хлопця отаман.

–Є трішки. Загоїться.

–Обов’язково. Такі козаки нам потрібні.

Почувся тупіт копит, який невпинно наближався. Це їхали козацькі розвідники. Вочевидь знову несли вісті. Так і було. Три вершники на змилених конях зупинились просто перед кошовим.

–Батьку, – зіскочив зі скакуна молодий козак, – схоже бусурмани пронюхали, що ми тут висадились. Послали загін вершників. Тисяча, не менше. Йдуть необтяжені і не дуже поспішають.