Розділ 4

–На весла! – гукнув до Лавріна Орест.

Хлопець зайняв своє місце на лаві і міцно стиснув гладкі держаки в кулаках, очікуючи наступної команди. Його серце калатало, немов навіжене. І важко було сказати через страх це, чи через збудження від очікування першої в його житті серйозної битви. А вона, за розповідями Гордія і Ореста, мала б бути важкою. Хоча оглядаючи ту кількість човнів, які відплили від Січі, Лаврін і не міг уявити, щоб хтось назбирав більше війська. Хлопець нарахував п’ятдесят дві чайки. Хоч міг і помилятись, адже не так давно навчився лічити.

–Вперед! Налягай на весла! – загудів Дмитро Дунай, зайнявши своє звичне місце на носі човна.

Тепер Лаврін відчув, що означає «помахати веслами». Позаду стояв козак і відраховував темп:

–І... раз, і... раз, і... раз!

–Давайте хлопці! Бо прибудемо на місце бою останніми! Ото сміху буде! – кричав Дунай вимахуючи шаблею.

Усі, хто не веслував, готували зброю. Гармаші заряджали фальконети, стрільці прилаштовували на бортах гаківниці. Інші перевіряли мотузки з гаками. Усі, як один, з палаючими очами і кам’яними обличчями. Проглядався нетерпець, щоб вступити у бій. Вони ще й встигали жарти викидати.

–Пане отамане, – кричав хтось, – тільки беремось за галеон, або хоча б за каравелу.

–Ага! – підтримував інший, – щоб потім товариство на кпини не брало, коли потопимо якогось нещасного сандала.

–Усім хватить! – відповідав Дмитро. – Їх там до сто біса! Давайте, сучі діти, гребіть, бо запізнитесь на бій!

Човни, немовби летіли над водою, а не пливли. Скорість була шалена. Носи чайок розрізали водяну гладь, розсипаючи вусебіч бризки. На весла налягали так завзято, ніби змагались на швидкість.

Козаки минули затяжний поворот і вискочили на відкритий простір, якому не було видно ні кінця, ні краю. Береги потонули десь далеко у водах, а попереду розкинулась лише морська блакить. Човни вийшли в гирло Дніпра. Десь вдалечині, здавалось із самої води, стирчали дахи будинків і височів шпиль мінарету.

–А от і Очаків, – оглянувся Гордій. – Далі Чорне море.

Він запехався, але усмішка з його обличчя не сходила.

Увагу Лавріна привернуло не місто на березі моря, а щогли суден, що височіли над водою. Здавалось, що це був ліс на морі, оповитий білосніжними покривалами.

–А от і вони, кляті! – витягнув шаблюку вперед отаман. – Давайте, браття! Хутчіш!

Чим ближче наближались козацькі човни, тим більшими і громіздкішими ставали татарські судна. І якщо сандали були, на вигляд удвічі більші ніж чайки, то каравели і галери здавались справжніми велетнями. Останні були розвернуті боком, а з їхніх бортів виглядали смертоносні, чорні, як сама безодня, отвори гармат. Сандали дуже походили на козацькі чайки – одна щогла і ряд весел. А от на кораблях-велетнях до палуби кріпились кілька вітрил. Галери ж додатково були оснащені ще й веслами. Не такими, як на чайках, коли двома спокійно міг орудувати один козак. Весла на османському судні були велетенські. За одним таким сиділи одразу троє, а то й більше гребців-рабів.

Враз навколо загуркотіло, немов би одразу з десяток блискавиць із громовицею обрушилися на воду. Ворожі судна оповив густий сивий дим. Важкі ядра рясно почали падати, засипати козацькі чайки. Лаврін бачив, як одне з них влетіло просто в човен, який плив поруч. Почулись крики. Чайка одразу сповільнила хід і залишилась позаду. Хлопець обернувся, вглядаючись, як козаки поспішно вичерпують воду. Інші налягаючи на весла спрямовують човен до барега.

–Не відволікайся, хлопче! – вирвав зі ступора Лавріна голос козака, що задавав темп. – Греби! І... раз! І... раз! І... раз!

Ще один залп. Знову посипався свинцевий дощ. Цього разу з картечі. Хтось зойкнув, але Лаврін так старанно гріб, що й не помітив хто це був. Кілька куль з характерним звуком в’їлись в корпус човна.

Ось уже чайка у якій був Лаврін порівнялась із двома сандалами.

–Голову схили! – гукнув Гордій.

Лаврін лиш встиг прихилитись, як Дунай дав команду:

–Стріляй!

Клацнули замки, зашипіли палаючи гноти, гримнули постріли і навкруги заклубився дим. Запах горілого пороху врізався в ніздрі і осідав гіркуватим присмаком у роті. Кулі почали свистіти, літаючи туди і сюди. Поки одні заряджали, інші знову стріляли. Подали свій смертний голос і фальконети. Важкі ядра трощили борти кораблів, розкидаючи вусебіч друзки. Перепалка була шаленою. Деякі човни зіткнулись із сандалами. Зав’язався рукопашний бій.

Лаврін прикладав усі можливі зусилля, налягаючи на весла. Їхня чайка йшла на повній швидкості, просто до галери. Поруч пливли ще зо три десятка човнів з козаками, яким вдалось прорватись повз сандали.

–Правий борт, суши весла! – пролунала команда.

Судно швидко почало повертати.

–Весла на борт!

Чайка не спиняючись, гупнулась об галеру. Тепер Лаврін зрозумів навіщо снопи з очерету кріпили до човнів. Тут і з ними хитануло так, що хлопець мало за борт не вилетів.

Ще кілька козацьких чайок прибились до османського корабля. Полетіли гаки. Знову залунали стріли, якими прикривали козаків, що підіймались по канатах на палубу. Запорожці обліпили галеру, як мурахи здобич значно більшу за розмірами.

–За мною! – шарпнув Лавріна за рукав Гордій.

Хлопець не розуміючи до кінця, що має робити, піднявся з лави і послідував за товаришем. Вони почали підійматись. Гордій ліз першим. Коли він минав бійницю, з неї визирнув осман, намагаючись проштрикнути козака шаблею. Лаврін, сам того не усвідомлюючи, обмотав канат навколо лівої руки, а правою витяг пістоля і, майже не прицілюючись, вистрелив. Ворог випустив збою з рук, вхопився за шию і зник в глибині корабля.

–Хороша робота, – глянув вниз Гордій.

Лаврін побачив Ореста, який якраз вибрався на гору. Він твердо став на борт і в запалі махав шаблею направо і наліво. Хлопець сунув пістоль за пояс і продовжив підійматись. Вже за якийсь час на палубу вибрався і Гордій. Він вистрелив у татарина, який замахувався шаблею, майже впритул. Той зойкнув і полетів через борт додолу, де його поглинули бурхливі води уже густо помішані з кров’ю.