Розділ 3

Зі сходом сонця, на березі, поруч з невеликим пірсом, збитого з кругляка, зібралось півсотні козаків. Усі при зброї, готові до бою. Лаврін звернув увагу на те, що мало не половина з них тримали на плечах гаківниці (гвинтівки великого калібру, які кріпились до опори на човні). Йому ж випало нести моток мотузки з абордажними гаками на обох кінцях. Коли з-за очерету і верб, які похилились до води, з’явився човен, усі радісно заголосили. Ближче до води підтягли чотири фальконети (малокаліберна гармата), і підкотили чотири діжки. Дві наповнені ядрами і порохом. Ще у одній була солонина і сухарі. Четверту наповнювали міхурі з якоюсь рідиною всередині.

–А де щогла з вітрилом? – запитав Лаврін у Ореста.

–Вона не потрібна.

–Чому?

–Та ти з нього вічно будеш випитувати, що і до чого, – усміхнувся Гордій. – Щогла на чайках знімна. Коли спускаємось по Дніпрі, то зазвичай її не використовуємо. Лише весла. Вітрило корисне у відкритому морі, де течії, як такої немає, а вітри бувають ого які. Можливо, на широких ділянках ріки, поставимо її, коли повертатимемось назад.

–Цікава наука, – потер потилицю Лаврін.

–І її потрібно знати, – підійшов до хлопців Дунай.

–Не така вона вже й складна, – хмикнув Гордій.

–Складна чи ні, а нехтувати не можна, – пробубнів Орест.

Чайка причалила до пірсу і з човна полетіли канати. Їх прив’язали до стовпів, кинули трапи і почали погрузку. Кожен похід починається з рутинної роботи. Зазвичай важкої і виснажливої. Але усі її робили із завзяттям, із щирою усмішкою на вустах, із дзвінкими похідними піснями про козацьку хоробрість та звитяги і з незліченною кількістю жартів.

Лавріна посадили на весла, коли усі уже загрузитись на човен. Попереду сидів Орест, позаду Гордій. Хлопець уважно слідкував за тим, що роблять старші побратими і повторював слідом за ними.

Дунай зайняв почесне місце отамана на носі судна. Він виглядав, як символ, справжній лідер, сукупність сили та відваги. На ногу, яка стояла на підвищенні, Дмитро обперся ліктем. У руці димілась вишукано різьблена люлька, яку він час від часу прикладав до вуст.

–Батько любить це, – розтягнулись уста Гордія у щирій усмішці.

–Що саме? Морські походи? – запитав Лаврін.

–Ну походи – безумовно. Дивись, зараз виб’є тютюн з люльки і почнеться.

Так і трапилось. Дмитро зробив усе, як прогнозував його син, обернувся і його серйозний похмурий вигляд змінила загадкова усмішка.

–Побратими! – прогримів голос Дуная. – Чого ж зажурились!? Що це за похід без хорошої пісні!? Пилипе...

Позаду пролунали приємні звуки бандури. Лаврін озирнувся і побачив на кормі, поруч з кермовим, козака, який припав до інструмента, немов би ніжно обіймав його. Поодинокий бренькіт змінився мелодійною музикою. Кобзар почав співати, а тоді усі інші підхопили і залунала бадьора пісня:

Ой зібрались козаченьки у похід на море,

Бити бусурманів грізно, як ніколи,

Візьмем гаківницю, ще й свою шабельку,

Будем захищати рідную земельку.

Ідуть вороженьки на нашу вкраїну,

Люд наш заганяти в далеку чужину,

Станемо ми браття військом за порогом,

Не впустимо ворога до рідного дому.

Не забере із собою, жодної людини,

Обіл’ється ворог кров’ю, за сльози дитини,

Поплатиться головою за лихії справи,

Побіліють вражі кості, звіяні вітрами.

Коли закінчили співати, усі радісно заголосили. Козаки засвистіли, оголили шаблі і замахали ними. Почулись поодинокі постріли. Дунай також витягнув пістоля і випалив в небо.

Лаврін не одразу зрозумів, що трапилось і розгублено глянув на Ореста. Його поважний вираз обличчя не змінився.

–Що трапилось? – запитав хлопець.

–Сам глянь, – оглянувся Гордій. У нього, на відміну від брата, усмішка з обличчя майже ніколи не сходила.

Лаврін піднявся з лави і від побаченого аж рот роззявив. Такого йому ще не доводилось бачити. Вони допливли до Базавлука, до Січі. Навколо острова зібралось з пів сотні чайок. Хлопець чітко бачив флагманський човен і впізнав на його носовій частині кошового отамана, Богдана Микошинського. Він махнув шаблею, козаки знову загули і ескадра рушила вниз по Дніпрі. Тепер пісні лунали ще гучніше.

Течія, хоч і не була стрімкою, все ж робила своє діло – човни легко йшли спокійною гладдю на південний-захід. На весла сильно не налягали, але після обіду веслярів замінили.

Левко потер руки і помахав ними, щоб трохи розім’яти.

–Притомився? – запитав Орест.

–Ні. Це від незвички.

–Це ще ми і не махали веслами, – сперся об борт Гордій і відкусив шматок солонини. – От у відкритому морі, або проти течії - це ще та робота. Потім кілька днів руки гудуть.

–А коли на потрібне місце прибудемо? – запитав Лаврін.

–О! Це ще не скоро. Можливо завтра на світанку. Не швидше. А якщо станемо на ніч, то й під вечір, – Гордій дожував їжу, запив водою з міха і примостився зручніше.

–Ти спробуй подрімати, – пробурмотів із закритими очами Орест. – Можливо доведеться вночі знову за весла сісти. А судячи з усього так і буде.

Лаврін дослухався поради побратимів, перекусив і задрімав. Орест, як виявилось мав рацію і наніч вони знову сіли на весла. Продовжували плисти майже до ранку. Перед світанком Дніпро став на стільки широким, що годі було побачити береги.

–Причалюємо, – дав команду Микошинський. Її повторив Дмитро Дунай.

Чайки сповільнили хід і почали наближатись до берега. Частина козаків повискакували з човнів на берег. Лаврін послідував за Гордієм. Орест залишився на палубі.

–Ох, як же добре відчувати землю під ногами, – з полегшенням сказав Гордій, коли вийшов на тверду поверхню. – Орест, напевне міг би жити на воді, якби довелось. Як йому це вдається, лише богу відомо. Я також люблю морські походи, але коли є можливість, волію постояти на землі. А ти як?

–Все гаразд, але я з тобою згоден.