Частина 2. Розділ 1.

Куди летів час? Лише одному Богу відомо. Богданкові здавалось, що він щойно пережив ці жахливі часи, коли головорізи пана Кшештовського гнались за ними лісом, перед тим вирізавши мало не усю сім’ю. Як важко було утікати і яким незбагненним, неймовірним порятунком виявилась зустріч з Северином Наливайком. Був кінець літа, коли хлопець здійснив свою мрію – потрапив на вольницю, прихисток славних воїнів – Січ. Тепер він стояв на березі Дніпра, що буяв зеленню і вдивлявся в сині води Дніпра, русло якого звивалось, несучи води у Чорне море. Минуло дев’ять місяців відколи Богданко вперше ступив на землю вільних людей, на цей острів свободи.

Зараз Січ знаходилась на Базавлуці. По будовах можна було легко зрозуміти, що тут вона збудована нещодавно. Всі курені, будинки для старшини і церква збудовані зі свіжого зруба. Так і частокіл було засипано землею, в якій ще не встигла прорости як слід трава. Стару Січ  на Томаківці, що простояла близько пів століття, дві зими тому зруйнували татари. Вона була обезкровлена після повстання Криштофа Косинського. А зима з тріскучими морозами, від яких кригою вкрився Дніпро, спростила завдання. Та й козаків на Січі взимку залишається зовсім мало. Більшість на Різдво роз’їжджаються по зимівниках. Залоги б вистачило, щоб захиститись, але з умовою, що ріка не вкриється товстелезним шаром криги по якій і вершники змогли б проїхати. Здебільшого, попередні намагання зруйнувати Січ, яка завжди стояла кісткою поперек горла османам і татарам, закінчувались для ворогів плачевно. Могла, звичайно, спалахнути одна чи кілька будівель, але Матінка-Січ залишалась стояти. А тіла ненависних бузовірів потім довго ще пливли Дніпром до Криму.

Отаман Твердоруб виявився суворим учителем. Хлопці прокидались з першими променями сонця і бігли через увесь острів з голим торсом. Далі вмивались в дніпровій воді, незалежно від пори року і бігли назад. Уже тоді снідали і йшли на заняття. Усіх молодих січовиків навчали граматиці. Комусь вдавалось краще, комусь гірше, але ніхто не любив уроки, які проводив меланхолійний церковник. А от вже опісля обіду починалась улюблена для всіх справа – тренування зі зброєю. Вони були також виснажливими, але після них хлопці хоч і були втомленими, та все ж щасливими здобуттям нових і вдосконаленням набутих навичок.

Час, який залишався до сну кожен проводив, як вважав за потрібне. Богданко ж чекав на зустріч з Василем Немовою, який дотримався обіцянки і залишився на Січі. Він взяв хлопця за джуру і навчав усьому тому, що знав сам. Василь не став більш балакучішим, та все ж з його уст звучало більше слів ніж зазвичай. От і зараз Богданко чекав на Немову, вглядаючись у красу навколо. В повітрі чувся запах літа. Можна було вловити аромат скошеної трави, який приносив сюди теплий вітерець з луків. Ближче до вечора, спека почала спадати. Та все ж повітря, випечене жарким сонцем, залишалось теплим і важким. Свіжістю віддавала хіба блакитна гладь води.

–Богданко, – вирвав з роздумів хлопця знайомий голос.

Він озирнувся. Позаду стояв Лаврін і усміхався. Старший брат часто навідувався на Січ. Особливо після зими, коли Даринка звикла до нової домівки і потоваришувала з онукою Дмитра Дуная. Лаврін привозив на Січ провізію з хутора разом з синами господаря. Кожного разу зустрічався з братом. Вони розповідали один одному, як провели той час поки не бачились, а тоді брались до тренувальних шабель. Сам Дунай учив Лавріна фехтувати і йому це непогано вдавалось. Данило хвалив хлопця, дивуючись такому таланту у військовій справі. Старший брат у дуелях з Богданком, завдяки віку виглядав краще, але потенціал молодшого брата важко було не помітити. Ще пару, трійко років таких тренувань і Лавріну доведеться добре попітніти, змагаючись з молодшим братомм.

Та сьогодні вони не брались за шаблі. Богданко кинувся до брата і міцно його обійняв. Вони не бачились, без малого, місяць. Лаврін, із загоном Дуная, їздив в степ, на розвідку. Тривожні вісті доходили з півдня. Йшов поголос, що османи з татарами готують великий похід на Австрію. І шлях їхній, з великою ймовірністю міг лягти через Україну.

–Лавріне, як ти?

–Як бачиш – живий і здоровий.

–Бились з татарами? – очі Богданка горіли цікавістю.

–Одного разу зіткнулись з бусурманами.

–І як?

–Трохи довелось постріляти, але в ближній бій вони не вступили. Утекли. Тож схрестити шаблю з бусурманами не вдалось. А так рука чесалась. Та взяли язика. Пораненого свої ж кинули. От ми і підібрали. Зараз допитують.

–Розповість, усе розповість, – потер руки Богданко.

–Нікуди не дінеться, – усміхнувся Лаврін. – Чув, що гість вельможний на Січі?

–Щось таке говорили. А хто він?

–Еріх Лясота його звуть. Дипломат від Рудольфа другого, імператора Австрії. Подейкують, що він привіз хоругви його світлості, срібні труби ще й вісім тисяч злотих.

–Ого! То це не аби яке цебе. А що ж він хоче?

–Щоб запорожці допомогли з війною проти османів. Турки все більше шастають Диким полем, а в походи за ясиром не йдуть. Дунай каже, що зазвичай до початку літа чи то з кримчаками, чи то з буджацькою ордою  уже кілька сутичок трапляється. А подекуди і справжній бій. То ж назріває велика битва. І схоже не одна.

–Надіюсь, Василь Немова також піде в похід і мене заодно візьме, – зрадів Богданко.

–А, як по іншому, – за спиною Лавріна з’явився Турок. Поруч йшов Немова.

–Дядько Іване, радий вас бачити, – підбіг до козака Богданко і потиснув йому руку.

–Навзаєм, – як завжди щиро усміхнувся Турок. – А ти змужнів. Вже й шаблею напевне махати навчився.

–Егеж, – погодився хлопець, намагаючись сильніше стиснути руку Іванові.

–Ще б пак. З такими учителями, як Твердоруб і Немова ти станеш кращим рубакою на Січі. Але тренуватись не припиняй, – скуйовдив волосся Богданка козак, а тоді простягнув руку Лавріну. – І ти здоров будь, козаче.

–Вітаю. Северин також приїхав?

–Ні. У нього багато справ. Уряд Речі посполитої видав універсал про формування загонів самооборони. Констянтин Острозький виділив на це кошти, тож сотник збирає бажаючих. Усі готуються до війни.