Розділ 10

Дмитро Дунай провів гостей до воріт. Тут вперше Богданкові довелось розлучатись з братом і сестрою. Лаврін вирішив залишитись, щоб Даринці не було так лячно. Діти обійнялись і попрощались. Василь допоміг Богданкові сісти на коня, тоді сам скочив у сідло і вершники рушили в дорогу.

–І не забувайте, хлопці, – гукнув у слід Дмитро, – вам тут завжди раді! А ти, Богданко, навідуй брата з сестрою.

–Обов’язково, – виглянув з-за Василя хлопець і помахав рукою.

Даринка підняла руку у відповідь, обійняла Лавріна і змахнула скупу сльозу, що котилась по щоці.

Дорога до Січі, Богданкові здалась вічністю, хоч уже близько полудня вершники зупинились біля пологого берега вкритого очеретом. За зарослями розкинулась блакитна гладь, виблискуючи сонячними зайчиками. А ще далі виднівся острів, що потонув у зелені. Наявність на ньому людей видавали тонкі цівки диму, які тягнулись в небо.

–І як нам туди потрапити? – в голосі Богданка пролунало розчарування.

–Доведеться плисти, – вдав серйозного Іван.

–Я так далеко ще не вмію, – насупився хлопець.

–Василю, – кивнув Северин.

Немова хитромудро склав губи і залунав дзвінкий звук. Ніби соловей заспівав. Тоді козак притулив руки до обличчя і вже запугукала сова.

–Ого, – округлив очі Богданко. – А мене навчиш?

Василь приклав вказівного пальця до губ, мовляв будь тихо.

Із зарості на березі вигулькнула чиясь голова. На вибритій маківці красувався чуб, під носом вуса.

–Куди шлях тримаєте, добродії!? – запитав козак.

–На Січ-матір, – відповів Северин.

–Хто ви? Назвіться.

–Наливайко – сотник надвірної хоругви князя Острозького. Зі мною двоє козаків.

–Роман Земляк, – піднявся на прямі ноги в стременах козак, – десятник при полку Матвія Шавули.

Голова, що виглядала з-за кущів зникла. Якусь мить було тихо, а тоді зарослі зашурхотіли і то тут то там почали появлятись козаки. Почувся плескіт води і до берега причалив збитий з кругляка пліт. Де він тут взявся і як залишався непомітним, Богданко не міг второпати.

Приїжджі спішились і завели коней на пором. До них приєднались десяток охоронців з берега. З води підняли товстезний канат. Усі стали один за одним і синхронно почали тягти за нього. Пором почав свій шлях. Неспішна течія намагалась віднести його в море. Через це, пором плив не по прямій, а по дузі, утворюючи велетенський лук. Козаки-поромники добре знали свою справу і вправно прокладали шлях до острова.

Лиш зійшовши на берег, усі козаки, як один, стали навколішки, перехрестились тричі і припали устами до землі. Богданко повторив усе, чітко слідуючи прикладу старших.

–Знаєш чому ми так робимо? – запитав хлопця Северин, коли вони піднялись.

–Ні, – ніяково відповів Богданко.

–Це наша Січ-мати. Так ми показуємо любов до неї і висловлюємо повагу. Це вільні землі, на яких живуть горді люди. Тут немає панів і кріпаків, лише воїни. Тут кожен сам собі господар. Це благословенна земля. Де ще таку знайдеш у світі?

Хлопець знизав плечами.

–Я тобі скажу, – підняв вказівний палець Наливайко, – ніде.

За якихось два десятки метрів височіли земляний вал втиканий гострими колодами, а перед ним широкий рів наповнений водою. Ще одна лінія оборони. Її розділяла неширока дорога, яку при потребі можна було швидко перекопати. А за земляним насипом був ще один рів, за яким вгору тягнувся гострий частокіл, розділений прочиненими навстіж воротами.

Подорожні пройшли всередину. Тут вирувало життя. Здаля доносився монотонний дзенькіт металу. Це ковалі працювали у своїх кузнях. У повітрі витав приємний запах їжі, схожий на аромат кулешу. Це й не дивно. Якраз був обідній час. Навколо ходили козаки, кожен заклопотаний власною справою.

–Бачиш, – вказав рукою на довгі невисокі будівлі вкриті очеретом Іван, – це курені. Саме в них живуть козаки.

–Ага, –кивнув Богданко, зачарований усім навколо.

–Вони розташовані так, щоб посередині утворилась площа. Бачиш? – продовжив показувати Турок. - Ось будівлі старшини, школа і звичайно церква. Тут збирається Рада. Щороку на площі обирають отаманів. Курінних і кошового. Також старшину – суддю і писаря. Та це все тобі ще доведеться побачити. А можливо, колись, взяти участь.

–Але для цього потрібно учитись, – сказав Северин.

–Вчитись? – звів брови Богданко.

–Аякже, – хмикнув Наливайко. – Хто ж захоче обрати отаманом неосвідчену людину? Бути кошовим, чи курінним – це велика відповідальність.

–Зрозумів, – кивнув хлопець. – А можна тут навчитись?

–Тут можна навчитись усього, – усміхнувся Турок, – лиш би бажання було.

–Є. Я дуже хочу.

–Тоді нам дорога до Пилипа Твердоруба, – сказав Северин. – Кращого учителя годі й найти. Орудує шаблями, як дідько. А граматиці навчить отець Дмитро.

–Але ж битись на шаблях мене уже вчить Василь, – здивувався Богданко і глянув на Немову. – Ти ж продовжиш мене тренувати?

–Я не вчитель, – знизав плечами козак. – Та й далеко не такий вправний, як Твердоруб. Він побував у десятках битв.

–Байдуже, – скривився хлопець. – Я хочу, щоб ти мене учив.

–Я допомагатиму.

–Обіцяєш, що залишишся?

Василь глянув на Северина. Наливайко згідливо кивнув.

–Так. Підеш до мене джурою?

–Звичайно, – Богданко мало не зіскочив із сідла.

–Але є одна умова.

–Я згоден. Яка?

–Підеш на вишкіл до Твердоруба.

Хлопець кивнув.

–А ось і він, – вказав на юрбу козаків Іван.

–Знову молодняку прочуханки дає, – поправив вуса Северин.

Натовп, вигукуючи і галасуючи, утворював коло в якому стояли чотири козаки. Старший з них, років шестидесяти, вправно махав двома шаблями. Він був коренастий і широкоплечий. Сиві вуса спадали на груди, а чуб був кілька раз закручений навколо лівого вуха в якому красувався великий круглий кульчик. Навпроти стояли три молодих хлопці. Їм було не більше двадцяти. Усі худощаві і спритні. На їхньому фоні, Пилип здавася повільним і неоковирним.