Розділ 9

Богданко не міг натішитися тим, що знаходився поміж такої кількість запорожців. Усі у шароварах, з шаблями і пістолями на широких шкіряних поясах. Їхали бадьоро, жартували і сміялись. Багато хто витягнув люльки, набили їх тютюном і над загоном появився сизий дим.

Їхали вздовж Дніпра. Ріка виглядала сильно і грізно. Круті береги змінювались пологими, а навколо буяла рослинність. Верби росли здебільшого на заводях, ховали у своїх гіллях різноманітне птаство. Воно перегукувалось і переспівувалось різними голосами. На блакитній гладі плавали дикі качки. Життя буяло навколо, насолоджувалось останніми днями літа.

–Як справи на Січі? – запитав Северин.

–Живе і квітне, – відповів Матвій.

–Настрої які?

–Ти про відношення до тебе, чи загалом? – примружив очі Матвій.

–За себе я знаю. Цікавить загалом. Князь Острозький казав, що ти маєш роздобути інформацію.

–Твоя правда. Але, якщо мені не зраджує пам’ять, то ти мав приїхати пізньої осені.

–Не зраджує, – погладив Даринку по голові Северин. – Та ось втрутились певні обставини.

–Ти все простолюд рятуєш?

–Хтось же мусить.

–Так от, цієї весни і літа ми відігнали одинадцять татарських загонів, які йшли за ясиром. Семеро наздогнали і відбили полонених. Скільком вдалось повернутись не знаю. Та йшли вони невеликими силами, щонайбільше тисячі по дві.

–От бачиш, робимо одне діло.

–Згоден. Отже ситуація така. Є відомості, що татари збирають військо. Досить серйозне. Підуть в Україну грабувати, або намічається щось серйозніше. Як би там не було, але через наші землі лежатиме їх шлях.

–А, що Європа?

–Поки мовчать. І Європа і король.

–А на Січі?

–На Січі все стабільно. Кошовим, скоріш за все, переоберуть Микошинського. Цьогоріч він усіх задовільняє. Частенько у походи сам ходить. І багатші козаки при ньому добре живуть і босота не бідує. Українська шляхта не забуває підтримувати і грошима, і харчем. Знать дітей своїх на вишкіл присилає частіше ніж будь коли. Та й сам Микошинський не буде відсиджуватися на Січі. Тобі це на руку, правда ж?

–Побачимо, – усміхнувся Северин.

–Ти ж знаєш Богдана давно. І в походи ви разом ходили.

–Було діло. Та я не сподіваюсь на його підтримку чи допомогу в особистих справах. Їдь на Січ, повідом, що я прибуду завтра до полудня. Нехай товариство збереться, маю їм щось сказати.

–Чому сьогодні не їдеш?

–Тут неподалік був хутір, – Северин зробив паузу і глянув на Матвія.

–Дмитра Дуная? – кивнув Мтвій. – Він на місці. Навіть більшим став.

–От і добре. Я з дітьми і своїми хлопцями заночую у нього. Даринку мушу залишити.

–Ви мене покинете? – на очі дівчинки накотились сльози.

–Пам’ятаєш, ми говорили про те, що жінок на Січ не пускають?

–Я знаю.

–Залишишся лише на ніч, щонайбільше на дві, – заспокоював Даринку Северин. – Потім я приїду і заберу тебе.

–Із собою? – дівчинка глянула поглядом повним надії.

–В безпечне місце.

–Хлопці підуть на Січ, а я залишусь сама? – по її щоці скотилась сльоза.

–Не переживай, Даринко, – наблизився Лаврін, – я буду поруч.

–Справді? – усміхнулась дівчинка. – А, як же Січ? Ти ж хотів стати козаком.

–Ще встигну.

Матвій Шаула з своїми хлопцями поїхали далі, вздовж Дніпра. Наливайко з загоном повернули на північний-захід. До них приєднались десяток козаків задля безпеки.

–Ох, – зітхнув Богданко, – знову чекати. Тепер я не засну цілу ніч. Я так хочу побачити Січ.

–Нікуди вона не дінеться, – сказав Василь.

Коли сонце почало котитись за горизонт, вершники наблизилось до хутора. Він примостився біля невеличкої річки, яка заливаючись текла в Дніпро. Хати тонули в зелені, а одразу за хутором розкинулись поля.

–Іване, – сказав Северин, – їдь но до Дмитра і попередь його про нас. Бо ще, не доведи Боже, стрілою зустріне.

Турок кивнув у відповідь і пришпорив коня. Незадовго вершник повернувся і повідомив, що господар чекає гостей.

Дмитро Дунай був коренастим сивочубим козаком з ясно-блакитними очами. Зморшки, що глибокими борознами прорили обличчя, видавали його немолодий вік. Козак стояв у воротах вперши руки в боки.

–Вітаю тебе, друже, – промовив басистим голосом Дмитро.

–Здоров був, Дмитре. Приютиш старого друга?

–Це ж скільки ми з тобою не бачились, що ти стільки дітей нажив? – пожартував Дунай.

–Не так довго. Але ще трохи і тебе дожену, – спішився Северин.

–Хо! Тобі ще далеко. У мене уже чотири онука є.

–Дай Боже здоров’я тобі і твоїй сім’ї.

–Дякую, – Дунай обійнявся з Наливайко, почоломкався тричі, як годиться і відійшов убік, звільняючи прохід на подвір’я. – Заїжджайте, гості дорогі. Будьте, як вдома.

–Скільки у Северина друзів? Куди не приїдемо, усюди люди, які знають його. Мало того, усі йому готові допомогти без лишніх запитань, – нахилився Лаврін до Івана, коли вони проїжджали ворота.

–Роби людям добро і вони тобі віддячать, – один край рота Турка картинно піднявся. – Коли ти вступаєш у смертний бій, то люди, які стоять пліч-о-пліч стають друзями, побратимами, самі того не розуміючи. Дружба закріплена кров’ю, вона така.

За традицією, сіли вечеряти в садку. Благо погода спонукала до цього. Хоч на небі уже починали з’являтись хмари. Місяць, те і діло, час від часу то потопав у них, то визирав, ніби підглядав за тим, що робиться на землі.

Северин за вечерею вкотре розповів історію про порятунок дітей у лісі, а тоді про втечу від найманців Калиновського. Лиш цього разу господар реготав так, що мало собі живота не порвав.

–Уявляю собі червону пику того бевзя, що вважає себе пупом землі. Він напевне все волосся на голові собі повискубував від злості.

–Ну, це на краще. Може перестане себе красенем вважати, як у дзеркало дивитиметься.

Господар плеснув себе по колінах міцними долонями і знову засміявся.