Іскри гніву

Розділ 8

Ранок видався холодним і вогким. Здавалось, що волога осідала на усьому навкруги. Трави, вкриті важкими краплями, понуро хилились додолу. Коні були мокрі, у гриви і хвости вплівся дрібний бісер, що вигравав усіма навколишніми барвами. Сонце здавалось холодним, оповите сивою імлою. Коні мчали так швидко і настирно, що їхні мускулисті розігріті тіла парували.

Подорожні, з подачі Наливайка, знову змінили напрям. Рухались на південь. І якщо дітям було все одно, адже вони всеціло довірились своїм рятівникам, то Василь розумів, що так потрібно. Від цього виникала певна тривога. Адже це означало, що сотник досі остерігається переслідування, не зважаючи на близькість до Січі.

Високі трави змінились покрученими рідкотрав’ям. Туман розсіявся, осів росою, гнаний сонячним промінням. Вершники пришпорили коней. Направили їх до пагорбу, на якому виднівся високий насип. До нього було не менше десяти тисяч ліктів*, а він і звідси здавався величезним. Немов гора виросла посеред степу.

Незадовго по полудні доїхали до насипу. Він був досить пологим, але височів на добрих тридцять ліктів. Насип густо поріс травою, а на його вершині тріпотів стяг. Червоне полотно розвивалось на вітрі, а на ньому архангел Михаіл убивав змія списом. Северин і Василь зняли шапки і тричі перехрестились. Діти послідували прикладу дорослих.

–Що це таке? – запитав Богданко, коли вони зупинились.

–Висока могила, – зіскочив з коня Василь і допоміг спуститись хлопцю.

–Хто тут похований? – поцікавилась Даринка.

–Козаки, – Северин поставив дівчинку на землю і простягнув шматок в’яленого м’яса. – Швидко перекусимо і міняємо коней.

–Без відпочинку? – здивувався Лаврін.

–Без, – вкусив окраєць хліба, знімаючи кантара з свого коня Наливайко.

–Зрозуміло, – кивнув Лаврін.

–Думаєте, що нас все ще переслідують? – підійшов до сотника Богданко.

–Береженого Бог береже.

–Чому така висока могила? – потягла за шаровари Северина Даринка. – Тут багато козаків поховано?

–Багато, – зітхнув Наливайко. – Більше тисячі. Це найбільша мені відома братська могила. А високий насип – це дань поваги воїнам, які поклали життя за побратимів і за свій нарід.

–З ким вони бились? – запитав Богданко.

–Це сталось років тридцять тому. На Січ прийшла вістка, що буджацька орда пішла на Україну. Кіш швидко організувався і виступив навперейми татарам. Нажаль вістовий значно запізнився і козаки не змогли вберегти села і містечка від наруги. Але вдалось нагнати ворога по дорозі назад. Козаків налічувалось близько трьох тисяч. Усі кінні. Татари йшли повільно, обтяжені ясиром. І хоч їх було вдвічі більше, запорожці налетіли немов коршуни на здобич. Ворог нічого не міг вдіяти і в паніці почав утікати. Посікли їх усіх, забрали добро і коней. Людей звільнили. Усі рушили додому. Та трапилось те, на що ніхто не сподівався. Бо зна звідки нагрянули кримські татари. Десятитисячне військо. З січовиками залишалось багато простого люду. Віддали їм коней, собі ж залишили вози і підводи. Тож зайнявши оборону і добре окопавшись, козаки стали поперек дороги у ворога. Запеклі бої тривали чотири дні. Як хвилі на морі татари налітали на запорожців і, як хвилі розбиваються об скелястий берег, вони бились об захищений табір. Втрати були шалені з обох сторін. Табір був всипаний мертвими побратима, але і за його межами лежали гори ворожих трупів. Все ж кримчанкам вдалось прорвати оборону і прорватись в табір.

 І тут наспіла підмога. Люди доповіли на Січ про усе, що трапилось і козаки, зібравши сили рушили на допомогу побратимам. Прибули вони саме вчасно і вдарили туркам з тилу. Це була кривава різанина. Незначній групі кримчаків удалось вирватись. Казали, що було таких не більше п’яти сотень. Але й наших хлопців загинуло чимало. Таку ціну заплатили козаки за порятунок простих людей. Але для цього ми тут, щоб перекрити дорогу туркам і татарам на нашу землю. Щоб врятувати якомога більше люду християнського.

Ось так тут появилась ця могила. І стоятиме вона сотні років, і пам’ятатимуть люди героїв у віках.

–Вони були справжніми лицарями, – глибоко вдихнув Богданко, вдивляючись на стяг, яким грав вітер.

–Так, – погодився Василь і вглянувся в далечінь.

–Щось побачив? – підійшов Северин.

–Не знаю, можливо здалось.

–Не здалось, – приклав долоню до чола Лаврін. – Хтось рухається по нашому сліду. Вони ще у високих травах.

–Все ж нагнали, – скривився Наливайко.

Лаврін швидко почав підійматись по насипу. Коли досяг стяга, ще раз глянув у далечінь.

–Їх багато! – гукнув хлопець. – Сотня набереться.

–Спускайся! – Северин посадив Даринку на коня і сам скочив у сідло. – Потрібно забиратись звідси. І чим швидше, тим краще.

Рушили на схід. Коней підганяли, що було сили. Високих трав, які б могли сховати втікачів, тут не було.

Переслідувачі почали виїжджати з трав’яного лісу. Перші уже побачили втікачів і почали підганяти коней.

На горизонті щось засріблилось, сонячне проміння грало, кидало миготливі зайчики. Вузька блакитна смужка тяглась із півночі на південь, скільки око бачило.

–Що це? – перемагаючи вітер, що дув у обличчя, запитав Лаврін.

–Дніпро, – відповів Северин.

–Січ уже близько?

–Близько.

–Встигнемо?

–Побачимо, – загарчав Наливайко і завернув коня на північний-схід. – За мною!

–Вони так швидше нас наздоженуть, – перелякано сказав Лаврін.

–Не базікай, – скривився Северин.

Переслідувачі побачили маневр своїх жертв і направились навперейми. Вони були ще далеко, за три тисячі ліктів. Та відстань, хоч і повільно, все ж зменшувалась.

–У нас коні свіжіші, – не вгавав Лаврін, – ми можемо утекти по прямій.

–По прямій лише Дніпро, а його ми не перетнемо. Я розумію, що ти не бачив великих річок, тому й не можеш оцінити вірно ситуацію. До того якось ми вас рятували і тепер спробуємо, – Наливайко говорив через зуби, але досить спокійно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше