Розділ 7

Вершники пустили коней галопом. Вони припали до грив скакунів і мчали щодуху. Якщо кілька прихвостнів Калиновського зуміли нагнати втікачів, той інші можуть бути десь поблизу. Потрібно було від’їхати як найдалі. Тішило одне – посіпаки втратили слід і шукали Наливайка та компанію навмання.

Ближче обіду зупинились. Діти були настільки втомлені, що покотом лежали на траві. Навіть від їжі відмовились. Лиш Лаврін з’їв окраєць хліба з солониною, поки козаки перекидали сідла на свіжих коней.

–Може не йти у Дике Поле? – підтягуючи попругу, запитав Іван.

–Чому так вважаєш? – глянув на побратима Наливайко.

–Доведеться значно сповільнити хід в степу. Високі трави не дозволять рухатись швидко. Може поїдемо строго на схід? А там по Дніпрі на південь. По дорозі на хутір Михайла вступимо. Як би там не було, Даринку на Січ не зможемо взяти.

–Я б погодився з тобою, але є дві причини йти в Дике Поле. Перша – загін Калиновського, який не відступає ні на крок. Або їм пообіцяли шалену винагороду, або доброго прочуханка, якщо не знайдуть нас.

–Або і те і інше, – пробурмотів Василь.

–І таке може бути, – погодився Северин.

–Я так підозрюю, – примружився Іван, – друга причина – така, що ми не зможемо сьогодні добратись у потрібне нам місце. Доведеться десь зупинятись на ніч.

–Саме так, – кивнув Наливайко. – І яким би не було небезпечним Дике Поле, його трави сховають нас від небажаних гостей. Гаразд, в дорогу. Діти!

Вони важко піднялись з трави, але жоден з них не поскаржився. Усі зайняли свої місця і загін рушив далі.

Навколо, скільки оком кинь, розкидались зелені рівнини. На, хоч якусь дорогу, не було і натяку. Від спеки повітря пливло, спотворювало пейзаж і було незрозуміло де знаходиться небокрай. На півдні, жовтяві трави немов би впирались, прорізали небо гострими списами. А блакить у свою чергу сотнями тонких струмків-потічків проникала в степові трави. Усе перемішалось, стало незвичним, нереальним, неземним.

Саме туди направлялись вершники. За якийсь час, трава почала сягати кінських животів. Здавалось, що загін занурювався у трав’яне море. Лаврін і уявити такого не міг. На сінокосах, трава вища людського коліна вважалась високою. А тут, у степу, чим далі заходили, тим трави ставали вищі. Хлопцеві здавалось, що вони заїжджають у якийсь казковий ліс. Врешті трави сягнули небаченої висоти. Деякі стебла височіли над головами вершників.

Коли почало сутеніти, на горизонті замайоріло кілька кущів. Їхнє гілля височіло над верхівками трав, погойдувалось, немов би кликало подорожніх до себе. Вершники направили туди коней. Вони потрапили на галявину, яку прорізав невеликий струмок. Він хитромудро вигинався у цьому місці і утворював заводь. На її берегах росли тонкі верби. Кращого місця для ночівлі годі й було уявити. Тут подорожні поповнили запас води, напоїли і стриножили коней та й самі змили дорожній пил і піт. Вони розмістились на галявині і взялись до вечері. Василь нарізав житній хліб окрайцями, зверху поклав соління і роздав кожному. На десерт були неперевершені печені пиріжки наповнені солодким сиром. Їх у торбу поклала дружина Захарія Роза.

–Лиш вогню бракує під зоряним небом, – задумливо звів очі вгору Іван, покусуючи травинку.

–Угу, – закивав Василь.

–Вогонь допоміг би зігритись і щось тепленьке приготувати, – погодився Северин.

–Не можна палити, щоб нас не помітили? – запитав Богданко.

–Саме так, – відповів Турок. – Якби не переслідування, я б зварив таку юшку. М-м-м-м-м. Ви б пальці облизали. Якщо дасть Бог, то ще попробуєте.

–А до Січі ще далеко? – поцікавився Лаврін.

–Завтра до заходу сонця мали б бути на місці, – сказав Наливайко.

–Не можу дочекатись, – зітхнув Богданко. – Це ж коли ми заїдемо у Січ, то одразу станемо вільними?

–Угу, – кивнув Немова.

–Чому на Січ не пускають дівчат? – запитала Даринка, яка скрутилась калачиком поруч з сотником.

–Тому що, це військова організація. Так заведено, – Северин погладив дівчинку по білявому волоссі. – Ти ще маленька, але коли підростеш, зрозумієш. Якби жінки були на Січі, то вони б відволікали козаків від їхніх справ.

–Це означає, що січовики ніколи не одружуються? – Даринка аж сіла від здивування. – А я думала, що коли виросту, стану дружиною козака. Вільного і сильного, який би міг мене захистити.

–Козаки звичайно ж одружуються і сім’ї мають. Багато хто осідає на хуторах і слободах, а на Січ приїжджають тоді, коли потрібно йти в похід. Тому можеш не перейматися. Ти виростеш красивою дівчиною і козаки будуть в черзі стояти, щоб засватати тебе, – усміхнувся Наливайко.

–Ой, – дівчинка знову лягла, – тепер хоч спокійно засну. Бо зовсім зпереживалась.

Козаки і Лаврін засміялись. Богданко й собі підтримав старших, хоч і не до кінця розумів, що саме їх так розвеселило.

–Лягайте спати, – сказав Северин, – я перший на чатах. – З першими променями сонця рушимо в дорогу.

Ніч видалась достатньо холодною. Подорожні позакутувались у що лиш тільки можна було. Кожен подих супроводжувався клубами густої пари. Вона повисла в повітрі і розчинялась у тумані, який все нижче опускався над землею.

***************************************************************

–Василю, зміни мене на варті, – Северин поклав руку на плече Немові.

–Ага, – козак сів, перевірив чи шабля та пістолі на місці і протер очі.

Василь піднявся, накрив Богданка, який лежав поруч і розглянувся навколо.

–Прокинувся? – запитав сотник.

–Угу, – відповів улюбленим словом Немова.

–Тоді я спати.

Василь вмив обличчя, попив і обійшов невеличкий табір. Тоді присів біля Северина і запитав:

–А де Іван?

–Там де йому і належить бути, буркнув Наливайко і обернувся на інший бік.

Немова зрозумів, що сотник знає про відсутність Турка, тому не став задавати лишніх питань. Він походжував туди-сюди, розганяючи кров, щоб не змерзнути. Туман уже почав стелитися по землі, що передрікало погожий день без опадів. Василь почув обережні кроки, вхопився за пістоль і обернувся.