Розділ 6

Наливайко розділив загін ще на троє. Лавріну дали коня, а Даринка і Богданко сіли до Северина і Василя відповідно. Іван намагався переконати хлопця, щоб той сів до нього. Жеребець Турка був кремезніший і прудкіший, але Богданко так потоваришував з Немовою, що й слухати про таке не хотів. Та й сперичатись ніхто не став, адже Пилип від щирої душі дав ще четверо коней на зміну.

А ні воза, а ні підводи вирішили не брати, щоб якомога дальше відірватись від головорізів Калиновського. Зате двом іншим загонам Пилип виділив такі. Усі поїхали різними дорогами, щоб збити переслідувачів зі сліду. Спершу вони кинуться за підводами, сподіваючись, що саме там будуть діти. Хоч може і допетрають розділитись. Та, як би там не було, Наливайко і компанія мали запас часу. Северин сподівався, що його буде достатньо.

–Северине, – запитав Василь, коли коні перейшли з галопу на крок, – не хочу здатись надоїдливий, але чи не занадто на південь ми їдемо?

Немова, хоч і був ще молодим козаком, але розум мав не аби який. Тай спостережливості йому не позичати.

–Так і є, Василю, – усміхнувся в густі вуса сотник. – Дійдемо до Південного Бога (в той час так називали річку Південний Буг), минемо Брацлав, а там гляди і вже степ та Дике Поле.

–Ти хочеш йти через Брацлав? – здивувався Іван. – Це ж кодло ляської шляхти.

–В тому напрямку нас шукатимуть в останню чергу, – сказав Северин. – Пройдемо просто у них під носом. Та й не забувай, що з нами діти. Вони не витримають дороги в такому темпі. Даринка уже дрімає, Богданко ледь в сідлі тримається. Ну і Лаврін не звиклий їздити верхи.

–Я витримаю, якщо буде потрібно, – сказав хлопець.

–І я, – підтримав старшого брата Богданко. – Я добре тримаюсь.

–Ти точно, – поплескав по плечі хлопця Василь, – але про сестру подумай.

Даринка уже міцно спала, впершись на Северина. Видно було, що їзда верхи витягує з неї усі сили, але дівчинка жодного разу не те, що не заплакала, а навіть і не поскаржилась. Вона лише час від часу спиралась на козака, або лягала на шию коня.

–Ну так, – зробив серйозний вигляд Богданко, – вона ж ще маленька.

Козаків узяв щирий сміх від того, як із себе вдає дорослого дванадцятирічний хлопець.

–Отже ти плануєш десь зупинитись на ніч? – звузив чорні очі Іван.

–На околиці міста є корчма. Там і заночуємо. Вдосвіта рушимо далі.

–Думаєш це безпечно? – запитав Турок.

–Слух про нас, сюди ще не дійшов. Головорізи Калиновського від нас відстали, а їм також потрібно відпочити. Ніч у запасі точно маємо. А може і більше. Тим паче корчмар мій хороший знайомий.

-Ти про Захарію? – запитав Іван.

Северин кивнув у відповідь.

Брацлав об’їхали зі сходу, коли уже було темно. Свіжий вечір переходив у прохолодну ніч. Близька осінь уже витала у повітрі. Легкий вітерець шумів у кронах дерев, у гіллі кущів і у густій траві. Десь на болотах зарайкали жаби.

–Ну, що там твій дорослий супутник? – під’їхав до Василя Іван. – Спить уже?

–Угу, – відповів Немова і поправив на Богданкові кафтан. На його обличчі майнула ледь помітна, ніжна усмішка.

Заїжджий двір жив на повну. Приїжджий люд веселився, прихмелений алкогольними напоями. На вулицю долинали гомінкі співи, які супроводжувались музикою. По подвір’ї вештались п’яні шукачі пригод.

–Северине, – звів брови Іван, – ти впевнений, що тут хороше місце для ночівлі?

–Поклич но господаря. Зараз подивимся, що він нам запропонує. Скажи, що я приїхав.

Турок спішився, подав віжки Наливайку і пішов у середину. За якусь мить з корчми, дрібочучи вибіг невисокого росту чоловік. Він ще з ґанку картинно розвів руки і намагаючись перекричати співи, почав приговорювати:

–Пане-брате сотнику, вітаю вас і твоїх товаришів у моєму заїжджому дворі. Чому ж ви не попередили мене, що прибудете? Я б приготував вам кращі кімнати.

–Мої вітання, Захаріє. Нам багато не потрібно. Для нас і кулак м’якший за будь яку подушку. Та дітей потрібно прилаштувати, як слід.

–Пане сотнику, – збіг з ґанку корчмар, підіймаючи руки вгору, немов би в молитві, – та як так? Діточки зовсім потомились. Бідні малята. Вже біжу, зараз усе буде.

Захарія побіг до сусідньої будівлі. За короткий час на подвір’я вибігла чи не вся сім’я корчмаря. Кругловидна жінка ловила себе за обличчя і кивала головою зі сторони в сторону.

–Ой, боженько, бідні діточки, - заводила вона.

До вершників підбігли два юнака – сини Захарія.

–Мої хлопці займуться кіньми, – сказав корчмар, – поставлять в стайню, нагодують і вичешуть. Все буде, як найкраще. Ви знаєте, пане сотнику.

–Звичайно, – кивнув Наливайко, – ніколи в тобі не сумнівався.

–Приємно таке чути від вельможного пана сотника, – вклонився Захарія. – Моя Роза проведе вас до покоїв. Може б поїсти чого?

–Можна, – кивнув Северин і положив у руку корчмаря платню. – Це за турботу.

–Я не можу взяти з вас гроші, – заметушився Захарія.

–Не ображай мене, – гримнув Наливайко. – І ще одне – нас тут немає і не було.

–Зрозуміло. Їжу, моя Роза, принесе у кімнату.

–Дякую, – кивнув Северин.

–Пане сотнику, – підійшов Лаврін, – чому корчмар такий до вас поблажливий?

–Прислужливий, я б сказав, – підняв палець вгору Іван.

–Було колись діло, – сухо кинув Наливайко.

–Чув про повстання Криштофа Косинського? – запитав Турок.

–Так, краєм вуха, – знизав плечами Левко.

–Тож під час цього повстання Северин врятував і Захарію, і його сім’ю, і його заїжджий двір, – обвів пальцем обійстя Іван.

–Від запорожців? – звів брови Левко.

–Коли йде повстання, вилазить всяке кодло, яке й не думає боротись за свої права. Це звичайнісінькі розбійники-мародери. Вони наживаються в такий час грабунком, а тих, хто дає відпір – убивають. Ось такі виродки хотіли пограбувати Захарію. Та так вийшло, що у цей час наша сотня перебувала тут. От і дали ми прочуханка цьому непотребу. Так корчмар показує свою вдячність. Всього лиш.