Розділ 5

За короткий час на подвір’ї Пилипа зібралось три десятка добре озброєних мужчин. Сам господар став на містку. Одну руку він тримав на ефесі шаблі, другою підніс до рота люльку і попихкував білим димом.

–Не варто цього робити, – підійшов Наливайко. – Такий поступок потягне за собою судовий процес.

–Хе, – усміхнувся Пилип, – страшно аж трушусь. Дивись, які дрижаки мене вхопили.

–Жарти жартами, а наслідки можуть бути серйозними.

–Пропонуєш відступити і дати їм схопити тебе, твоїх людей і дітей?

–Я зрозумію такий вчинок. Твій тесть не настільки впливовий шляхтич, як Калиновський. Він не зможе тебе захистити.

–Зрозумієш? – загарчав Пилип. – Та я себе не зрозумію. Одного разу, я також тебе просив їхати. Але ти не послухав, хоч на нас йшла сотня татар. Скільки тоді було наших хлопців? Навіть двох десятків не назбиралось. Це мала бути вірна смерть. Та Господь Бог розпорядився по іншому. Це мій дім і я тут буду розпоряджатись. Ти в гостях. Яким же я буду господарем, яким буду другом, якщо не захищу гостя? Я перестану себе поважати. А Калиновський нехай йде в сраку. В будь якому випадку є ще Дике поле. Воно мені більш любе.

Почувся стукіт копит. Вершники наближались. Їх темні постаті вимальовувались на фоні вечірнього неба.

–Йди, Северине, я поговорю з ними. А там видно буде.

Наливайко поклав руку на плече другу, глянув в його очі, кивнув і сказав:

–Дякую.

До обійстя під’їхали вечірні гості. Вперед виїхав один із них і одразу спішився.

–Доброго здоров’я, пане господарю, – зняв він шапку.

–І тобі, якщо прийшов з миром, – пробурмотів Пилип.

–З миром, добродію, і з вісткою. Та ви, я бачу, налаштовані войовничо.

–Налаштований захищати свій дім і тих хто в ньому.

–Від кого ж будете захищати? Ми ж не розбійники якісь.

–Звідки маю це знати? Бережного Бог береже.

–Зовуть мене Михайлом. Я посланець князя Костянтина Острозького, – відрекомендувався гість.

–Навіть так? – здивувався Пилип.

–Чекали когось іншого? – хитро усміхнувся Михайло.

–Нікого не чекав.

–То від кого зібрались захищатись і кого так яро бороните?

–Не твоє діло. То з чим приїхав?

–Є вістка сотнику надвірної хоругви, Северину Наливайку, від князя Костянтина Острозького. Я й гадки не мав, що так зійдуться зорі. Наскільки я розумію, він зараз тут. Отже брат його, Дем’ян мав рацію, коли говорив, що Северин подасться на цей хутір.

–Дем’ян? – перепитав Пилип.

–Саме так. Це він мене скерував сюди. То він тут?

Пилип взяв паузу, вибив люльку до стовпа і картинно кашлянув в кулак.

–Все ж таки, яка вістка? Якщо побачу його, передам.

–Мені б з ними переговорити очі в очі, – Михайло вказав на свій загін, який весь спішився. – Ми, як бачите, не збираємось йти в наступ. Дозвольте мені зайти. Одному. Можу здати зброю.

Гість витяг з-за пояса пістоль і зняв пояс з шаблею, ножем, порохівницею та прастягнув усе Пилипу. Господар кивнув і один з хлопців забрав зброю.

–Проходь, – дав дорогу Пилип.

Михайло зайшов на подвір’я. Озброєні люди зробили живий коридор вкінці якого знаходився Наливайко. По дві сторони стояли його побратими, Іван Турок і Василь Немова.

–Вітаю тебе, сотнику, – зняв шапку Михайло.

–І я тебе, Михайле, – відповів Северин. – З чим прийшов?

–З вісткою. Князь видав наказ, за яким ти негайно повинен повернутись в Острог і повернути кріпосних пану Кшештовському. Пан Калиновський вступився за свого васала. Ти б бачив, як він лютовав.

–Шкода, що пропустив. Уявляю його червону пику і аж на душі тепліше стає, – потер по грудях долонею Наливайко. – Передай князю, що я відправився на Січ. Дітей не віддам. Нехай судить мене, як належить.

–Власне судити тебе князь не збирається. І знає, що ти не повернешся. Це офіційний наказ.

–Є не офіційний?

–Звичайно. Князь Костянтин бажає тобі здоров’я і удачі. Велів нагадати тобі про твоє завдання на Січі. І ще. Зі мною приїхали чотирнадцять козаків. Усіх ти знаєш. Я візьму двох і повернусь в Острог. Решта піде з тобою.

–Є така потреба?

–Дем’ян передавав вітання і відібрав хлопців самовтійно. Є відомості, що Калиновський вирішив не чекати, поки тебе повернуть і вислав слідом сотню своїх посіпак.

–Звичайна річ для знаті – в очі лестити, а потайки плести мережива підступів, – усміхнувся Северин.

–Є таке, – погодився Михайло.

–Сотня на хвості – зовсім невесело. А якщо врахувати, що у нас буде підвода, то справи зовсім кепські. Разом нас буде п’ятнадцятеро. Проти сотні цього недостатньо, – потер голену потилицю Наливайко, а тоді гукнув до Пилипа: – впускай хлопців! Це свої!

Козаки розмістились за столом. Довелось приготувати цілого оленя. Пилип любив гостей і завжди намагався приймати їх як найкраще. Тому всі вдосталь поїли і отримали хороші місця для ночівлі.

За столом залишились Пилип, Северин і Михайло. Потрібно було обговорити, що робити далі.

–Я пропоную залишитись у мене, – впер вказівний палець в стіл Пилип. – На хутір вони не посміють напасти.

–Це ланцюгові собака Калиновського, – не погодився Михайло. – Вони головорізи і не задумаються про наслідки. Хутір спалять, а звинуватять якихось придуманих розбійників.

–Михайло правду каже, – погодився Северин.

–Навіть, якщо нападуть, ми їх тут і покладем. Разом у нас більше сорока шабель. Вони зуби зломлять, а обійстя мого не візьмуть, – стояв на своєму господар.

–Ти – мій друг. Але жителі хутора під твоєю відповідальністю. Тут їхні хати, жінки і діти. Не хочу, щоб через мене страждали невинні люди, – сказав Наливайко. – Тим паче, я не думаю, що головорізи Калиновського не підуть на штурм. Вони розбійники, а не воїни. Підпалять хутір і крутитиметься поблизу, поки князь Костянтин не пришле тобі наказ видати мене з дітьми. Підеш проти нього?

–Якщо буде потрібно, то піду, – сів на місце Пилип, розуміючи, що говорить більше зі злістю, ніж розважливо, з холодною головою. – Трястя! Що ж робити?