Розділ 4

Останні дні серпня тішили хорошою погодою. Сонце вигравало на травах, у які вже добряче закралася жовтизна. Листя витанцьовувало під теплим промінням, підбадьорюване ніжними подихами вітру. Блакитне небо було чистим і безхмарним, скільки оком сягнеш.

​Сонце викотилося в зеніт. Припікало так, що годі було й дихнути. Кінські копита здіймали клуби пилу з ґрунтової дороги. Вершники зупинилися біля тополь, що росли в ряд уздовж шляху. Дерева кидали легкі тіні, де можна було хоч трохи врятуватися від спеки.

​– Тут і перепочинемо, – сказав Северин.

​– І пообідаємо? – запитав Богданко.

​– Угу, – кивнув Немова.

​– Тяжкувато буде аж до Січі доїхати таким чином, – спішився Іван. – Двом дорослим на одному коні не дуже зручно.

​– Згоден, – зняв із коня Даринку Наливайко. – До вечора прибудемо на хутір Сороки. Там мій давній знайомий живе. Підсобить.

​– Підводу б узяти, – сказав Турок.

​– Візьмемо. Він чоловік заможний.

​– Не відмовить?

​– Боржок у нього переді мною, – Северин витяг із сумки окраєць хліба, шматок солонини й подав Іванові. – Поріж-но, перекусимо.

​Іван узяв їжу й прилаштувався біля невисокого пенька.

​– За стіл зійде, – мовив він.

​Василь сів під тополю, витяг довгого ножа з інкрустованою дорогоцінним камінням рукояттю. Він вправно зрізав стружку — шар за шаром — із довгої палиці. Вже й вона набувала вигляду.

​– Дядько Василю, – вмостився поруч Богданко, – а де ви такого ножа взяли гарного? На війні?

​– Угу.

​– А що це ви таке робите?

​– Дещо цікаве.

​– Для кого? Для мене?

​– Угу.

​– Вже зовсім не можу дочекатися, що це за подарунок такий! Може, скажете, дядько Немова? – щиро заглядав у вічі Василеві хлопець.

​Козак лише похитав головою з боку в бік. Богданко награно зітхнув із помітним розчаруванням.

​Після обіду лягли відпочити в тіні. Северин та Іван накрили обличчя шапками й задрімали. Лаврін ніяк не міг зрозуміти, як вони можуть почуватися настільки безпечно посеред шляху, Бог знає де. Та все ж, походивши туди-сюди, врешті заспокоївся і собі сів під одним із дерев. Йому на коліна вибралася Даринка, обійняла брата за шию і запитала:

​– Ти ж любиш мене, Лаврику?

​– Звичайно. Чому ти запитуєш?

​– Якщо любиш, то не обманюватимеш?

​Хлопець зітхнув. Він розумів, до чого веде Даринка. Лаврін опустив голову й сказав:

​– Запитуй.

​– Чому ми їдемо з козаками? Де мама і тато, Орися, дідусь і бабуся? З ними щось трапилося?

​– Люба сестричко, я обіцяю тобі розповісти все, коли ти трішки підростеш. А зараз знай, що козаки нам допомагають. Везуть нас у безпечне місце.

​– І пан нас не спіймає?

​– Звичайно ні, – Лаврін погладив Даринку по світлому волоссю, поцілував у щоку й обійняв. – Відпочинь трішки.

​Богданко не знаходив собі місця. Та зрозумівши, що Немова нічого не розповість про те, над чим трудиться, сів біля Лавріна.

​Василь крутив палицею, зрізаючи те, що вважав зайвим. Прикривав одне око й оцінював, як виходить те, що він так натхненно робив.

​– Підйом! – загримів голос Наливайка. – Час у дорогу.

​Лаврін, Богданко та Даринка скочили на ноги. Вони й не помітили, що також задрімали. Турок побачив розгублені обличчя дітей і засміявся. До Богданка підійшов Василь і простягнув результат праці. Це була шабля.

​– Це мені? Це справді зроблено для мене? – аж підстрибував від радості Богданко.

​– Її ще потрібно до пуття довести, – марно намагався приховати усмішку Немова. – Поки до Січі доїдемо, буде як справжня.

​– Дякую! – хлопець узяв подарунок так обережно, наче це був крихкий кришталь.

​– Носи на здоров’я.

​– Дядько Василю, а битися нею навчите? – заіскрилися очі хлопця.

​– Якщо ти цього справді хочеш.

​– Авжеж хочу! – Богданко благально дивився на Василя великими блакитними очима.

​– Тоді домовилися. Навчу, – Немова скуйовдив чуприну хлопця міцною рукою.

​– Ти диви, який він говіркий став! – штовхнув ліктем Северина Іван.

​– І не кажи, – звів одну брову Наливайко.

​Василь кинув грізний погляд на побратимів, але не сказав нічого. Це викликало веселий смішок в Івана.

​– Досить, – сказав Северин, коли Василь посадив на коня Богдана і сам стрибнув у сідло. – Ти ж знаєш, що Немова також сирота і виріс на Січі. От і співчуває хлопцеві. Не здивуюся, якщо візьме малого собі за джуру.

​– Може, це і на краще, – задумався Турок.

​– Безумовно, – погодився Наливайко. – Гайда в дорогу!

​На березі невеликої річки розкинувся мальовничий хутір. Він налічував із півтора десятка хат. Найбільша, в якій жив власник, була обнесена високим сосновим частоколом. Одразу перед огорожею лежав рів, заповнений водою. До масивних воріт вів місток. Завширшки він був такий, щоб вмістилася одна підвода. По його краях висіли грубі ланцюги, які мали підняти переправу в разі небезпеки.

​– Та це фортеця якась, а не хата! – зауважив Іван.

​– Що є, те є, – погодився Северин. – Пилип колись жив у Дикому Полі. А це, як ти знаєш, суворий край. Але дружина його — хоч і не знатного, та все ж шляхетного роду. А Дике Поле не для тендітних жіночок, які звикли ходити у вечірніх сукнях. От він і перебрався на землі тестя. Але кров січовика нікуди не подінеш. От така історія.

​– Це ж треба! Не міг собі жінку з простолюду взяти? – гмикнув Турок.

​– Серцю не накажеш.

​– У нашого... колишнього пана садиба була меншою, – виглянув з-за спини Івана Лаврін.

​– То чого ж ти рівняєш якогось задрипаного панича з козаком?

​У воротах з’явився кремезний чолов’яга років сорока. Він упер мускулисті руки в боки, додаючи собі грізного вигляду. Господар був вбраний у просту сорочку, рукави якої закотив по лікті. Червоні штани заправлені в сап’янові чоботи. Оперезував його широкий шкіряний пояс, черес.

​– Вітаю, Пилипе, – скинув шапку з червоним шликом Наливайко. – Щось не по-панському ти виглядаєш, друже.

​– Міг би сказати те саме і про тебе. Ти ж, як-не-як, сотник надвірної варти самого князя Острозького! Чи найзначніший шляхтич Русі-України не жалує своїх підопічних? Якщо він не цінує таких воїнів, то можеш до мене на службу піти — я оціню по заслугах.