Розділ 3

Як і казав Наливайко, близько півночі вони приїхали до присадкуватої хати, що потонула в яблунево-вишневому саду. Вона була схожа на гриб, який причаївся між травами. Обійстя оперезувала огорожа з ліщини, поруч із якою було облаштоване місце для прив’язування коней. Біля нього подорожні й зупинилися.

​– Іди-но попередь діда, Іване, – сказав Наливайко, – бо ще недогледить у темряві та стріляти почне.

​Лаврін з Іваном злізли з коней. Вороний фиркнув, немовби зрадівши, що вершник полишив його спину.

​– Тримайся за мною, – мовив Іван і загупав у двері. – Діду Свериде, відчиняйте!

​Довго стукати не довелося. З-за дверей почулися важкі кроки.

​– Кого там чорти принесли посеред ночі? – залунав хрипкий голос діда.

​– То так ви гостей дорогих зустрічаєте?

​– А звідки мені знати, гості ви дорогі чи небажані?

​– Відкрийте — то й побачите.

​– Відкрию, коли скажете, хто ви і з чим прийшли.

​– Це Іван Турок, Василь Немова і Северин Наливайко, – усміхнувся в темряву козак.

​– От бісові діти! Де ж так діда лякати? Заходьте.

​Клацнув засув, і двері зі скрипом відчинилися. У місячну ніч вийшов невисокий сивочолий чоловік. Він пригладив вуса, роззирнувся і сказав:

​– А це ще хто з вами?

​– Вітаю, діду Свериде, – під’їхав Наливайко. – З нами діти. Ми їх врятували від псів Кшештовського.

​– О це ще та тварюка. Клятий прихвостень Калиновського! Ну то чого поставали як укопані? Діти он у сідлах позасинали. Бігом у хату! Коней залиште, я розпряжу, в стайню заведу й нагодую, – сказав дід, а тоді гукнув у сіни: – Жінко! Жінко, чуєш чи ні? Прокидайся, гості приїхали! Потрібно нагодувати й на ніч постелити.

​– Нехай спить баба Меланка, – махнув рукою Северин. – Нам би до стіни спертися — і вже добре.

​– Якщо потрібно, ми й на дворі під вишнею заночуємо, – погодився Іван.

​– Та ти хоч і у чорта в казані спи, а дітей до хати забрати треба! – насупив кошлаті брови дід Свирид.

​Баба Меланка постелила дітям і наготувала простенький перекус. Козаки сіли під зоряним небом у садку, де й повечеряли. Дід Свирид закінчив із кіньми і приєднався до гостей.

​– Маю смачнючу вишнівку, – потер він задоволено руки. – Може, вип’ємо по чарці до сну?

​– Хіба якщо по чарчині, – сказав Наливайко.

​– Ти ж знаєш, Северине, я ж не питущий. У мене чарки — як мензурки. Так, із гостями по десятку крапель випити, щоби вечеря краще засвоїлася і сон міцнішим був — богоугодне діло.

​– Несіть, діду.

​– Посунули діти. Потомилися, — повернувся дід Свирид із наливкою. — То що з ними думаєш робити, сотнику?

​– Ще не знаю.

​– Далі з Калиновським зачіпаєшся?

​– Не я це почав, – процідив крізь зуьби Наливайко. – Це він батька мого закатував і землю забрав. Шляхтич — лиш назва. Якого він шляхетного роду, якщо нападає немов розбійник? Де честь його?

​– Шляхта — це ті ж розбійники, – погодився дід Свирид, — лише узаконені.

​– І чим багатший, тим більший бандит, – додав Турок.

​– Бережись, Северин, — він знатний і впливовий шляхтич. Тут і пан Острозький може не захистити.

​– Думаєте, я за старим Костянтином ховаюся? – розлютився Наливайко.

​– Боронь Боже! – закивав дід Свирид. – Знаю я, що ти не з боязких і гордість маєш. Маю на увазі, що Калиновський не зважатиме ні на пана Острозького, ні на те, що ти в нього на службі.

​– Нехай не зважає. Я дітей рятував. І зробив би те ж саме, навіть якби вони від короля втікали. Знали б ви, що ті нелюди зробили з їхньою сім’єю!

​– Прожив я, сину, уже достатньо і всякого бачив на світі. Але з цим гаразд. А от, як далі? У мене вони можуть бути скільки завгодно — старі ми вже, а вони в поміч стануть. Але ж Кшештовський заручиться підтримкою свого господаря і подасть скаргу. Дітей шукатимуть. І хто зна, як воно обернеться, коли знайдуть. Може, в монастир? До твого брата Дем’яна, Северине?

​– Він священник, не монах.

​– Але людей знає і домовитися зможе. Адже так? – звів брови дід.

​– Дівчинку можна влаштувати, – погодився Наливайко. – У жіночому монастирі настоятелькою — сестра Анна. Вона не відмовить. Але хлопцям, а особливо старшому, довго там перебувати не дозволять.

​– А щодо чоловічого монастиря біля Ясенова? – запитав дід Свирид.

​– Погана ідея. Він тепер уніатський. Настоятелем там нещодавно став такий собі Йожеф Скорський.

​– Може, Йосип? Я знаю його, – насупився дід.

​– Уже ні. Покатоличився і Калиновському продався, – відповів Наливайко.

​– Може, на Січ їх відвезти? – запропонував Іван.

​– Далеченько їхати, – потер лоба дід Свирид.

​– Далеченько, – погодився Турок, – але там їх і сам чорт не дістане, не те що якийсь там Калиновський.

​– Ідея хороша, – погодився Северин. – Мені й з Матвієм Шавулою зустрітися потрібно. Хотів ближче до зими, але, якщо така справа, зустрінемося швидше.

​– Отже, дівчинку залишив би тут? – запитав дід Свирид.

​– Зовсім подуріли?! – почувся жіночий голос.

​– О! – засміявся дід. – Меланку мою чорти носять. Сварлива баба — страшне! Але стільки років разом... Люблю її, не можу. Чого пришвендяла, стара?

​– Та йшла тебе вже в ліжко гнати! Скоро півні заспівають, а ти тут язиком молотиш і хлопцям спати не даєш. А вони ж з дороги, втомлені! І тут чую, що це ви верзете, – баба Меланка вперла руки в боки й набула грізного вигляду, чим розсмішила козаків. – Ти вибач мене, Северине. Ти нам як син, але негоже робити так, як ти кажеш.

​– Що робити? – не зрозумів Наливайко.

​– Розлучати дітей. Мало бід на їхні голови? А дівчинка ще зовсім маленька!

​– Маєте кращу думку? – схилив голову Наливайко, дивлячись на бабу Меланку.

​– Звичайно. Я так розумію, що ви подастеся за пороги? От і беріть усіх дітей із собою.

​– Це все добре, а дівчинку куди подіти? – запитав Іван. – У хлопця переодягнути?

​– Теж мені придумав! Дивися, який дотепник! – махнула рукою баба Меланка. – По дорозі з Чигирина на Січ живе мій брат. У нього свій хутір невеликий, Михайлівкою зветься. Кому б і знати про це, як не тобі, Северине?