Розділ 2

– Яка ж біда вас завела у ці місця, діти? – поправив вуса Северин великий та вказівним пальцями.

​– Втікаємо ми, – уперед виступив Лаврін, заступаючи собою брата та сестру.

​– Та це ми вже зрозуміли.

​– Не потрібно нас чіпати. Ми підемо своєю дорогою, а ви йдіть своєю, – Лаврін усе ще стискав у руках палицю.

​– І куди ж лежить ваша дорога? Може, і нам туди ж? – запитав Наливайко.

​– Я так не думаю.

​– Це похвально, але виглядає по-дурному.

​– Що саме?

​– Те, що ти хочеш захистити брата й сестру, – похвально. А ось стояти з палицею перед трьома озброєними вояками, які до того ж урятували вас, – по-дурному.

​– Урятували для чого? Щоб до себе в невільники забрати? – зціпив зуби Лаврін. – Усі ви однакові, шляхтичі. І немає різниці, польські чи українські.

​– Та невже? – усміхнувся козак. – От Іван, – вказав він на смаглявого вояка, – не шляхтич, ще й наполовину татарин. Згідно з твоїми словами, він інший.

​– Чого вам потрібно від нас? Дозвольте нам піти.

​– Ми й не тримаємо, – знизав плечима Северин.

​– Та можемо допомогти, – озвався третій вершник.

​– От уже й Василь заговорив. А це буває дуже рідко. То що, готові прийняти допомогу?

​Лаврін глянув на брата та сестру, на їхні перелякані благальні очі. Вони були втомлені, голодні й подітися їм нікуди. Прості люди боятимуться дати прихисток селянам-втікачам, переймаючись власною долею. Вертатися назад — це вірна смерть. Вибору не залишалося.

​– Ви нас покріпачите? – виглянув з-за спини брата Богдан.

​Наливайко зліз із коня, підійшов до втікачів, глянув у вічі Лаврінові, а тоді присів біля Богданка.

​– Звичайно, ні. Я військовий. Ці добродії також. У нас немає підданих. Іван взагалі виріс на Січі. А там ніякого кріпацтва немає. Лише вільні люди.

​Даринка боязко визирала, тримаючись за штани старшого брата.

​– А це що за красуня? – щиро усміхнувся Наливайко. – Як тебе звати?

​– Даринка, – невпевнено відповіла дівчинка.

​– Дуже гарне ім’я. Хочеш верхи покататися?

​Вона сором'язливо закивала у відповідь.

​– Ходімо.

​Северин простягнув руки, підхопив Даринку й посадив у своє сідло.

​– Ви козаки? Справжні? – вийшов уперед Богдан.

​– Найсправжнісінькі, які лиш можуть бути.

​– То ви нас не заберете в неволю? – запитав молодший брат.

​– Звичайно, ні. Обирай, з ким хочеш їхати.

​Богдан вибрав Василя. Іван через свою зовнішність і велику круглу сережку в лівому вусі трохи відлякував хлопця.

​– Ти чого стоїш як укопаний? – спитав у Лавріна Северин. – Кидай цю палицю й стрибай до Івана. Кінь у нього гожий, витримає обох. І не пручайся, дорога неблизька. На місце прибудемо ближче до півночі.

​Лаврін мав такий намір, але ноги так гули, що здавалося — от-от відпадуть. Тому він кинув дрючок і скочив на вороного коня позаду Івана.

​Даринка майже одразу заснула. Богдан послідував прикладу сестри після того, як Василь дозволив хлопцеві потримати капшук із кулями й торкнутися ефеса шаблі. Молодший брат сперся на козака, тримаючи в руках віжки.

​– То як тебе звати, юначе? – запитав Северин.

​– Лавріном.

​– Може, розповіси, що трапилося?

​Лаврін із жахом згадував ранок цього проклятого дня, але все ж розповів, поділився своїм горем.

​...Лаврін та батько з першими променями сонця пішли на косовицю. Ранок віщував погожий день. Туман стелився сіножаттю, осідав густою росою на травах.

​– Погода для косовиці — немовби хто замовив, – усміхнувся батько, насаджуючи косу на кісся.

​– Що є, те є, – погодився Лаврін. – Хто першим у прокіс піде?

​– Думаєш батька переплюнути?

​– Чом би й ні?

​– Ну, ставай першим, але бережи п’яти, бо я не жалітиму.

​– Дивіться, бо хіба лиш бачити ті п’яти й будете!

​Коли сонце піднялося вище, косити стало важче. Роса випаровувалася, і коса гірше ковзала по траві. Лаврін із батьком закінчили свої покоси, витерли леза жмутом трави й із полегшенням глянули в ясне небо.

​– Добре попрацювали, – втер спітніле чоло батько.

​– Добре. От тільки ви, батьку, ледь встигали за мною. Але ще є порох у порохівницях! – кепкував син.

​– Ти диви на нього: ще молоко на губах не висохло, а вже батька на кпини бере! Ще є сила в руках, – він подивився в бік села, прикриваючись від сонця долонею. – Щось Орися забарилася.

​– Так. У животі вже бурчить, і покоси потрібно порозкидати, а в неї одні хлопці в голові.

​– Говориш так, ніби вона гуляща якась. Зачекай, ще трохи — і заміж піде. Сумуватимеш за сестрою!

​– Так-таки й буду.

​– Ходімо додому. Нема чого чекати з моря погоди.

​Батько з сином повернулися додому за дві години до обіду. Мати прала одяг на подвір’ї. Дід клепав коси в затінку біля стодоли, а Богдан спостерігав за його вправними рухами.

​– І чого б то косарів голодними залишати? – зайшовши на подвір’я, запитав батько.

​Дружина обернулася зі здивованим виглядом:

​– Як так? А де ж Орися? Вона вже давно пішла до вас.

​– Ти мене питаєш?

​З хати вийшла бабуся з Даринкою за руку.

​– Щось трапилося? – запитала вона, побачивши перелякані обличчя рідних.

​– Орися пропала.

​На вулиці почувся скрип і стукіт коліс. До хвіртки під’їхала підвода. Її супроводжували четверо вершників, а фірман лиш кинув винуватий погляд і опустив голову. На підводі лежало тіло.

​– Забирайте! – гукнув один із вершників.

​– Матінко Божа! – заголосила мати, підбігши до підводи. – Що трапилося? Убили! Збезчестили й убили!

​Батько з Лавріном кинулися слідом. Найгірші припущення справдилися — це була Орися. Її завжди красиве й життєрадісне обличчя вкривали синці та рани. Сорочка й спідниця були розірвані та скривавлені.

​– Що ж ви зробили, нелюди?! – закричав батько.

​– Прикрий писок, хлопе, а то нагая вхопиш! – потряс батогом вершник. – Забирайте. Вона пану Кшештовському ледве око не виколола. От і отримала.