Частина 1. Розділ 1

Лиш ліс допомагав їм досі утікати. Зелені хащі і дерева ховали від переслідувачів. Та вдалині уже чувся собачий гавкіт. Їм ніколи не пробачать те, що вони зробили. За це на них чекає смерть. Та хто, в здоровому глузді, буде очікувати на неї? Навіть тварини захищаються до останнього. А вони ж люди. Чи це лиш їхня думка? Ті хто женуться за втікачами точно так не думають. Для них вони бидло, раби, псяча кров.

Босі ноги, боляче ранились об гостре сухе гілля, яке ховалось в траві і кущах. Ожинники царапали, залишали сотні дрібних пекучих ран. Зараз би зупинитись, але не можна. Зупинка означає смерть.

Лаврін ніс на плечах шестирічну сестричку Даринку, поруч біг, намагаючись не відставати, дванадцятирічний брат Богдан. Лаврін був найстаршим. Високий, стрункий, фізично розвинутий, він виглядав старшим за свої шістнадцять років. Даринка, здавалось, і не була для нього тягарем. А от Богданко уже вибивався із сил. Старшому брату доводилось час від часу тягти його за руку.

–Лавріне, я втомився, – застогнав Богдан.

–Потрібно бігти, через неможу, – він знову подав братові руку.

–Що буде, якщо нас наздоженуть?

–Не наздоженуть.

–У них собаки і вони верхи.

–Коні в такому лісі лише сповільнять їхній хід. А собак ми зб’ємо зі сліду.

–А куди ми біжимо?

–Як найдалі.

Лаврін зловив себе на думці, що порятунку їм, скоріш за все не знайти. Адже де закінчуються володіння одного пана, починаються землі іншого. Чи ці, чи інші, їх в будь якому випадку спіймають. І видадуть магнату.

Попереду з’явився обрив. Він був зо п’ять метрів завглибшки, але досить похилий. По його дні тік невеличкий струмок. Він тихо шумів в такт шелесту зеленого листя.

–Спускаємось, – сказав Лаврін і спустив сестричку на землю.

–Я боюсь, Лаврику, – заплакала Даринка.

–Не бійся, я тебе триматиму. Гаразд? – натягнув усмішку на обличчя старший брат.

Дівчинка кивнула.

Втікачі обрали найбільш прийнятне місце і почали спускатись. Все вдалось навіть краще, ніж очікував Лаврін. Вони усі попили холодної води, вмили вкриті потом і брудом обличчя і продовжили шлях. Йшли струмком, сподіваючись, що це зіб’є собак зі сліду.

–Холодна, – застогнала Даринка, – Я дуже змерзла в ноги.

Лаврін знову підхопив сестричку і посадив на плечі. Тоді запитав брата:

–Ти як?

–Все гаразд, – намагався не показувати болю і холоду Богдан, але все ж пронизливо зашипів.

–Мусимо, як омога довше, пройти струмком.

–Я розумію, – кивнув молодший брат.

Струмком пройшли близько кілометра і вже коли зовсім було не сила терпіти, викарабкались на протилежний берег. Холодна вода хоч трохи притупила біль від численних синців, забоїв і порізів на ногах.

–До вечора б дотягнути, – сказав Лаврін. – А там в темноті гляди і вдасться утекти.

–Куди ми йдемо? – запитала Даринка. – І де тато з мамою.

А, як міг сказати Лаврін, що їх уже немає на цьому світі? Як пояснити те, що трапилось? Він і сам ще до кінця не міг повірити у це.

Сонце, яскравим промінням, пробивалось крізь крони дерев. У лісі було важко судити, але схоже, що уже минув полудень. Усі добряче проголодались. І, якщо Лаврін міг терпіти, то молодші, а особливо Даринка, уже нагадували кілька раз про їжу. Старший брат, не зупиняючись, намацав в сукняній сумці хліб, відломив кусок і дав сестричці. Так само зробив ще двічі, лиш їжу дав брату і узяв собі. Перекусили на ходу. Хліб був ще свіжий, вранці випечений бабусею. Та більше онуки не спробують випічки зробленої її старими, але такими ніжними руками. Лаврін важко зітхнув роздумуючи над цим. Скоріш за все діти залишились самі, немов билинки на вітрі, на цьому світі. Нікому не потрібні, беззахисні і бездомні. Що робити далі, лише одному Богу відомо. Та одне він знав точно – зараз потрібно утекти, нести ноги чимшвидше та чимдалі. І, здається, їм це вдавалось. Лаю собак уже не було чутно, а це означало, що вони відірвались від переслідувачів.

Чим довше вони йшли, тим більше втомлювались. Навіть, кремезний Лаврін почав сповільнювати хід.

–Може сядемо на хвильку-другу? – благально глянув на брата Богдан.

–Не можна. Ні на мить, поки не впевнемось, що немає погоні.

–Хтось женеться за нами? Якісь злі люди? Потрібно бігти до татуся і мамусі. Вони захистять нас, – накотились сльози на очі Даринки.

–Не бійся, – намагався заспокоїти сестру Лаврін, – усе буде добре. Я тебе захищу, адже я старший брат.

–І Богданка? – звела брови дівчинка.

–Звичайно. Але мусимо йти.

–До татуся і мамусі? До дідуся і бабусі?

–Так, – збрехав Лаврін.

Хотілося, щоб пішов дощ, хоча б маленький. Так собаки точно загублять слід. Визначити напрямок руху по мокрій землі звичайно легше, але і довше. До таких слідів потрібно приглядатися, а це зайняло б набагато більше часу, аніж йти за собаками. Та, як на зло, небо було ясним, а погожий, жаркий день відчувався навіть крізь густе листя.

Втікачі вибігли на невелику галявину. Сонце уже котилось до горизонту і дерева почали кидати довгі тіні.

–Може сядимо ненадовго? – застогнав Богданко, падаючи на коліна. – Хоч трішки, сил набратись.

–Гаразд. Поки поїмо.

Лаврін знову роздав окрайці хліба, єдину їжу, яка у них була, яку він встиг вхопити, поспіхом покидаючи рідну хату. Вони поїли і поспирались на стовбури дерев, щоб хоч ще на мить дати втомленим ногам відійти від важкої дороги. Вдалось навіть на хвильку закрити очі, насолодитись легким вітерцем, що лагідно обдував спітнілі обличчя і гойдав крони дерев, які заколисували своїм поскрипуванням. Але в реальність втікачів, повернув лай собак.

–Підіймаємось, – скочив на ноги Лаврін і вхопив на руки сестру.

Богдан також підвівся і попрямував за братом вглиб лісу. Чи то короткий відпочинок допоміг втікачам набратись сил, чи то наближення переслідувачів заставило, та вони почали рухатись значно швидше. Але гавкіт ставав все гучнішим та гучнішим. Ліс перетворився в чисто сосновий, а рослинність обмежилась пожовклою травою на піщаному ґрунті і папоротниками, які з’являлись де-не-де. Йти по такій місцевості було значно легше. Але й переслідувачі тут вільно могли рухатись верхи, не говорячи вже про собак.