РОЗДІЛ V: «Плазма і кінетика»

Коридор корабля «Кайрос». 9 травня 12:00

— Як гадаєш… коли нас відпустять додому? – запитала Аманда.

— Спитай щось по-легше… я взагалі не думаю що нас відпустять. – сухо відповів Маркус.

— Я вже два дні не бачила брата та мати. Навіть не знаю, як вони та що з ними. Вони напевно там все все місто перерили, щоб мене знайти…

— Ага… а ти на величезному кораблі, в декількох кілометрах від землі… непогано… - посміхаючись, відповів Маркус.

— Це не смішно, тебе це все веселить? Як на мене це взагалі не смішно. Ми так і будемо сидіти тут у позі Лотуса і просто дивитись у стіну? Чому ми не можемо просто використати сили та втікти звідси?

— Я тобі вже казав. Тому що, тут стоять датчики, якщо вони ввімкнуться, то нас піджарять, або в кращому випадку просто струмом бахне.

Аманда відвела погляд, подивившись на коридорний ілюмінатор.

— Цікаво, що там Карл з мамою роблять…

 Захід-Хірш-стріт, Чикаго. У той самий час.

— Перепрошую, доброго дня, сер, Ви не бачили цього хлопця? Це мій приятель на фото, він зник нещодавно.

— Ні, вибач, не бачив, я взагалі не з Чикаго. – відповів чоловік.

Гаррі обійшов майже все Чикаго та не знайшов взагалі ніяких слідів Маркуса. Раптом до нього підійшов хлопець.

— Ви випадково не бачили цю дівчину? – звернувся до нього хлопець.

Він повернувся, та побачивши фото Аманду, розгубився.

— Еее… так, я знаю цю дівчину… а ким ти їй будеш?

— Я її молодший брат… Мене Карл звати…

— При…привіт. А що з нею?

— Її два вдома не було, ми з мамою хвилюємось. Ще й такий хаос в місті твориться. Ти знаєш де вона? – різко запитав юнак.

— Ні, навіть гадки не маю.

— Якщо б був якийсь спосіб подивитись усі камери в місті, то хоча б щось було ясно.

І тут Гаррі згадав, що у нього є доступ до камер спостереження Чикаго.

— Не впевнений що ми щось знайдемо, але у мене є доступ до камер, можемо піти до мене та й поглянути.

— Звісно йдемо, надія завжди має бути.

По дорозі хлопці розговорились, дізнавшись один про одного багато. Прийшовши в будинок Гаррі, вони одразу відкрили камери та почали шукати. Довго шукавши, вони знайшли дещо.

— Стоп! Зблизь, будь ласка… Це Аманда? Це ж вона… як у неї з рук вогонь вилітає? Що? Я нічого не розумію.

Гаррі просто дивився в монітор та не показував ніяких змін на лиці. Карл різко подивився на товариша.

— Ти знав?

Хендерсон подивився вниз.

— Так… дивно що ти не знав.

— Як я мав дізнатись, якщо вона майже вдома не буває? Тепер я все зрозумів, от чому все так… дивимось далі.

Хлопці побачили усю битву у аеропорту Чикаго Мідвей.

— Я нічого не розумію… звідки цей корабель? Що це за жінка разом з оцією групою солдатів? – запитав Карл

— Я теж нічого не розумію і потрібно розбиратись, якщо ми хочемо повернути Маркуса та Аманду додому.

— Ага, і що будемо робити? Полетимо в небо і будемо шукати там? Що ти пропонуєш…?

— Без паніки! – перебив Гаррі. – Давай краще сядемо і спокійно подумаємо що робити, замість твоїх питань, на які я не знаю відповіді.

— Добре. – відповів Карл.

Тренувальний центр корабля «Кайрос».

Велике приміщення з високотехнологічними тренажерами, живими мішенями, бойовими манекенами та навіть тренувальними лазерами. Поєднання чорного, неонового та білого кольору інтер’єру виглядало дуже насичено та грядуще.

— І так… Це ваші полагоджені костюми. Ми вбудували у них нові можливості. Амандо, приміряєш? – запитала Кларк.

Аманда підійшла до великої скляної кімнатки, яка виглядала як прозорий квадрат. Раптом з’явилось вікно. Відчинившись, нанотехнологічний протез наче вийняв її новий костюм.

— Піднеси до нього руку. Не бійся. – мовила Олівія.

Аманда обережно піднесла руку до протезу. Через секунду маленькі наномолекули побігли по тілу дівчинки, збираючись в одне ціле. За мить на ній з’явився червоний костюм з чорними лініями та маленькими білими лампами. Кларк, підійшовши до неї, видала спеціальні темні окуляри з сенсорами, на яких показувало інформацію про все, що вона бачить своїми очами. Також у костюм було вбудовано датчики, які показували перегрів тіла.

— Дуже вражає… – уважно споглядаючи, мовив Маркус.

— Дякую, Маркусе, але це ще не все.

Олівія натиснула кнопку на пульті, і в той момент велика стіна відкрилась перед ними, наче ліфт. З’явились багато живих манекенів.

— Потрібно провести тести, стріляй по манекенам. Не бійся, тут нічого не згорить.

Аманда спокійно піднесла руку, прицілившись у одного із них, вистрілила довгою атакою полум’я. Манекен почав горіти, але через декілька секунд різко погас. Дівчина атакувала їх один за одним. Поки Кларк не натиснула на кнопку, і всі манекени не зникли.

— Ну як тобі? Подобається?

— Непогано, Олівіє. – відповіла дівчина.

Маркусе, тепер твоя черга. Хлопець підійшов до ще одної великої скляної кімнатки, яка стояла навпроти. Піднісши руку, по тій ж схемі наномолекули пробігли по його тілі, та з’єднались в одне ціле. Темно-синій костюм з білими лініями та джетпаком на спині, завібрував. Юнак тільки подумав про те, щоб вдіти шолом, і за мить ті ж самі наномолекули зібрались у такий ж темно-синій шолом. У ньому з’явились ті ж самі сенсори, що і у Аманди. На руках, з комірок відкрились маленькі бомби, які при дотику до чогось вибухають та б’ють кінетичною енергію, яка призводить до синяків на тілі або навіть перелому кісток.